Поміж лопатками Джейсона покотились краплі поту.
— Перепрошую?
— Ти кажеш, що тобі потрібен навігатор. Що тобі необхідний мій дозвіл. Я кажу, що тобі не потрібно нічого з цього. Час обрати напрямок. Вітер, що дує безцільно, нікому не потрібний.
— Я не... я не розумію.
Але насправді він розумів. Ніко казав, що всюди чужий. Та його принаймні ніщо ніде не тримало. Він міг піти куди заманеться.
Місяцями Джейсон не міг визначитись, де ж його місце. Його завжди дратували звичаї Табору Юпітера, боротьба за владу, інтриги. Але Рейна була хорошою людиною. Вона потребувала його допомоги. Якщо він відвернеться від неї... якийсь Октавіан захопить владу та знищить усе, що Джейсонові в Новому Римі подобалося. Чи зможе він учинити так егоїстично і піти? Сама тільки думка про це тиснула на нього почуттям провини.
Але серцем він хотів бути в Таборі Напівкровок. Ті декілька місяців, проведені там разом із Пайпер та Лео, були щасливішими за всі роки в Таборі Юпітера. До того ж, у грецькому таборі була бодай якась імовірність зустріти батька. До римлян боги майже ніколи не навідувались.
Джейсон глибоко вдихнув.
— Так. Я знаю, який напрямок оберу.
— Добре! І?
— Ну, нам однаково треба полагодити корабель.
Австер здійняв вказівний палець.
— Досі сподіваєшся на вказівки володарів вітрів? Син Юпітера мав би бути розумнішим.
Джейсон завагався.
— Ми відпливаємо, Ваша Величносте. Сьогодні.
Вітряний бог ошкірився і простяг руки.
— Нарешті ти повідомив свою мету! Тоді у тебе є мій дозвіл, хоч він тобі й не потрібен. А як ти відпливеш без механіка, без справного двигуна?
Джейсон відчув, як навколо нього носяться південні вітри. Вони з викликом іржали, наче норовисті мустанги, випробовували його волю.
Весь тиждень він сподівався, що Австер вирішить йому допомогти. До цього місяцями хвилювався про свої обов’язки перед Табором Юпітера, сподіваючись, що все владнається саме собою. Тепер він розумів, що мусить просто взяти бажане. Вітри мають коритись йому, а не навпаки.
— Ви допоможете нам, — промовив Джейсон. — Ваші вентуси можуть набувати вигляду коней. Ви дасте нам упряжку, що потягне «Арго II». Вітри приведуть нас до Лео.
— Чудово! — на обличчі Австера з’явилась промениста усмішка. Борода з хмар спалахнула блискавками. — Що ж... тоді подивимось, чи буде щось з цих зухвалих слів. Зможеш ти керувати тим, чого просиш, чи тебе розірве на шматки?
Бог плеснув у долоні. Вітри завирували навколо трону і перетворились на коней. Ці були не темними й холодними, як друг Джейсона Буря. Коні Південного Вітру були з вогню, піску та розпечених грозових хмар. Четверо пронеслись повз Джейсона й обпалили жаром волосся на його руках. Вони почали гарцювати довкола мармурових колон, випускали полум’я з рота та іржали так, наче замість голосових зв’язок мали піскоструменевий апарат. Що довше ці коні бігали, то більше скаженіли. Вони почали свердлити Джейсона очима.
Австер погладив свою дощову бороду.
— Ти знаєш, чому вентуси можуть набувати вигляду коней, хлопчику мій? Час від часу ми, вітряні боги, подорожуємо світом у кінській подобі. Іноді ми стаємо батьками найшвидших коней.
— Дякую, — пробурмотів Джейсон, хоч його зуби досі клацали від страху. — Забагато інформації.
— Іноді, — весело продовжив Австер, — смертні впізнають божу кров. Тоді вони кажуть: «Цей кінь несеться як вітер». І вони мають рацію. Подібно найшвидшим жеребцям, вентуси також наші діти!
Вітряні коні закружляли біля Джейсона.
— Як мій друг, Буря, — ризикнув він.
— О, ну... — Австер нахмурився. — Боюсь, це дитя Борея. Як ти його приборкав, я гадки не маю. Оці мої власні діти, чудова упряжка південних вітрів. Приборкай їх, Джейсоне Грейсе, тоді вони потягнуть твій корабель з гавані.
Коні гасали по колу, як навіжені. Подібно до їхнього повелителя, Південного Вітру, вони складалися з двох несумісних частин: наполовину — пекучий сухий вітер, наполовину — грозові хмари.
«Мені потрібна швидкість, — подумав Джейсон. — Потрібна мета».
Він уявив Нота, грецьку версію Південного Вітру, — пекельно гарячого, але дуже швидкого.
Тієї миті Джейсон обрав греків. Він подумки обрав Табір Напівкровок... і коні змінились. Грозові хмари розчинилися, не залишивши після себе нічого окрім червоного піску та мерехтливого жару, схожого на міраж у Сахарі.
— Молодець, — промовив бог.
На троні тепер сидів Нот — засмаглий старий у вогняному хітоні. На його голові димився вінок із засохлого ячменю.