Аннабет охопила його рукою за талію, хоч і не певна була, хто кого підтримує, і подивилась навкруги. Угорі не було видно жодних ознак тунелю, з якого вони прилетіли. Аннабет не бачила навіть стелі печери — тільки криваво-червоні хмари, що ширяли в імлистому сірому повітрі (усе одно що намагатися роздивитися дно в суміші томатного супу й цементу).
Чорний скляний пляж тягнувся від берега приблизно на п’ятдесят ярдів, а потім обривався на краю скелі. Зі свого місця Аннабет не бачила, що внизу, але на кам’яній поверхні тріпотіли червоні вогні, наче відблиски величезного багаття.
У голові сплинув непевний спогад — щось про Тартар і вогонь. Але вона не встигла нормально про це подумати, бо Персі різко видихнув.
— Поглянь, — він вказав кудись нижче за течією.
За сотню футів від них з піску стирчала дуже знайома на вигляд ясно-блакитна італійська автівка. Вона мала вигляд точнісінько такий, як «фіат», що звалився на Арахну і відправив її в розколину.
Аннабет сподівалась, що помиляється, але скільки італійських автівок можна знайти у Тартарі? Частково їй не хотілось наближатись до автівки навіть на милю, але вона мусила з’ясувати. Стиснувши руку Персі, Аннабет почовгала до місця аварії. Одна з автомобільних шин відвалилась і плавала в невеличкому коловороті Кокіта. Вікна «фіата» розбились. Їхні осколки тепер сяяли на тлі чорного пляжу. Під погнутим капотом лежали рвані блискучі залишки величезного шовкового кокона — пастка, яку сплела собі Арахна під впливом балачок Аннабет. Кокон був порожнім, помилки бути не могло. Продовгуваті сліди у піску тягнулися вздовж ріки... наче хтось важкий, з численними ногами, поспішно сховався у темряву.
— Вона жива.
Аннабет була настільки нажахана, настільки розлючена несправедливістю всього цього, що її ледве не знудило.
— Це Тартар, — промовив Персі. — Таке собі пасовисько для чудовиськ. Тут, унизу, вони, можливо, взагалі не вмирають. — Він ніяково поглянув на Аннабет, наче збагнувши, що його слова не допомагають підтримувати командний настрій. — Або вона тяжко поранена і відповзла кудись умирати.
— Це мене влаштовує, — погодилась Аннабет.
Персі досі тремтів. Аннабет теж не ставало тепліше попри гаряче, вологе повітря. Порізи на долонях досі кровоточили, хоча, зазвичай, загоювались майже одразу. Дихати ставало дедалі важче.
— Це місце нас убиває, — промовила вона. — Якщо ми нічого не...
Тартар. Вогонь. Давній спогад прояснився. Аннабет утупила очі у стрімчак, освітлений язиками полум’я.
Думка була цілковито божевільною. Але це був їхній єдиний шанс.
— Якщо ми нічого не що? — перепитав Персі. — Маєш якийсь блискучий план, еге ж?
— План, — пробурмотіла Аннабет. — Але щодо «блискучий» нічого не можу сказати. Нам треба знайти ріку вогню.
VII Aннабет
Коли вони дійшли до обриву, Аннабет втратила останні сумніви з приводу того, що підписала їм смертні вироки.
Стрімчак опускався не менш ніж на вісімдесят футів. Знизу розкинулась кошмарна версія Гранд-Каньйону: крізь обсидіанову розколину тягнулась вогняна ріка — палаючий червоний потік, що відкидав жахливі тіні на поверхню скелі.
Навіть нагорі каньйону жар був нестерпним. Холод Кокіта досі пронизував Аннабет до кісток, але обличчя тепер саднило, наче від сонячного опіку. Кожний подих потребував дедалі більше зусиль, немов груди наповнювались пінопластом. Порізи, схоже, кровоточили ще сильніше. Нога, яка було загоїлась, знову почала нити. Аннабет уже шкодувала, що зняла свою саморобну шину. Кожний крок змушував її морщитись від болю.
Навіть якщо дістатись вогняної ріки вдасться (у чому Аннабет дуже сумнівалась!), план здавався цілковитим божевіллям.
— Е... — Персі оглянув скелю і вказав на крихітну розколину, що тягнулася по діагоналі від вершини до дна. — Можна спробувати спуститися он там.
Він не сказав, що це божевільна ідея. Його слова навіть прозвучали обнадійливо. Аннабет була вдячна Персі за це, але водночас її не полишали сумніви — чи не веде вона його назустріч смерті?
Авжеж, якщо вони залишаться тут, то так само помруть. Їхня шкіра вже почала вкриватись пухирями під впливом повітря Тартару. Усе довкілля було не безпечнішим, ніж зона ядерного вибуху.
Персі пішов першим. На уступі ледве вміщався палець ноги. Їхні руки чіплялися за будь-які щілини в блискучому камінні. Щоразу, коли Аннабет ступала на хвору ногу, їй хотілось скрикнути від болю. Вона відірвала рукави своєї футболки й огорнула ними закривавлені долоні, але ослаблені пальці все одно ледве могли втриматися за виступи.