Десь попереду пророкотів чийсь низький голос:
— Япете!
LXII Персі
До них великими кроками просувався титан, мимохідь відкидаючи копняками менших чудовиськ на своєму шляху. Він був приблизно того ж зросту, що й Боб, з вітіюватими обладунками зі стигійської сталі та палаючим діамантом посеред нагрудника. У нього були ясно-блакитні крижані очі, схожі на уламки льодовика, і такого самого кольору волосся, по-армійськи підстрижене. Попідруч він тримав шолом у формі ведмежої голови. На поясі висів меч розміром з дошку для серфінгу.
Незважаючи на бойові шрами обличчя титана було вродливим та чомусь здавалось знайомим. Персі був певен, що ніколи не зустрічав його, але очі та усмішка нагадували...
Титан зупинився перед Бобом і плеснув того по плечу. — Япете! Не кажи, що не впізнав власного брата! — Та що ти! — нервово відповів Боб. — Не скажу.
Незнайомий титан закинув голову й розсміявся.
— Я чув, тебе кинули в Лету. Жахливо, певно, було! Усі ми вірили, що врешті-решт ти зцілишся. Я — Кей! Ке-ей!
— Так, — промовив Боб. — Кей, титан...
— Півночі! — закінчив Кей.
— Саме так! — крикнув Боб.
Вони разом розсміялись і почали по черзі стукати одне одного в плече.
Малий Боб, вочевидь роздратований хитанням, вліз Бобові на голову й почав будувати гніздо з титанового сріблястого волосся.
— Бідолашний Япет, — промовив Кей. — Як низько. змусили вони тебе впасти. Подивись на себе! Швабра? Вбрання слуги? Кіт у волоссі? Воістину Аїд заплатить за таку наругу. Як там звали напівбога, який стер твою пам’ять? Ба! Розірвемо його на шматки, ти і я, га?
— Га-га! — Боб важко глитнув. — Так, безперечно. Розірвемо на шматочки.
Пальці Персі зімкнулись на ручці. Не подобався йому Бобів брат. І річ була навіть не в погрозах. Порівняно з простою Бобовою мовою, Кей говорив з такою інтонацією, наче декламував Шекспіра. Одного цього вже було достатньо, аби дратувати Персі.
Він був готовий за потреби зняти з Анаклузмоса ковпачок, але поки що Кей його не помічав. І Боб начебто не збирався їх зраджувати, бо слушних нагод уже було достатньо.
— Ох, приємно знову тебе бачити... — Кей постукав пальцями по своєму ведмежому шолому. — Пам’ятаєш, як ми розважалися у старі часи?
— Авжеж! — прощебетав Боб. — Як ми, е...
— Навалились на батька, Урана.
— Так! Ми любили пустувати з татом...
— Ми стримували його.
— Я це і мав на увазі!
— Поки Кронос різав його на шматки косою.
— Еге, ха-ха. — Боб аж трохи позеленів. — Оце було весело.
— Пам’ятаю, ти вхопив батька за праву ступню, — продовжив Кей. — А він борсався і хвицнув тебе ногою в обличчя. Як же ми з тебе кепкували!
— Дурний був я, — погодився Боб.
— На жаль, Кроноса розчепили на крихітні частинки ті безсоромні напівбоги. — Кей важко зітхнув. — Його сутність залишилась, але її неможливо скласти воєдино. Вочевидь, деякі рани навіть Тартар не здатен зцілити.
— На жаль!
— Але в інших з’явилася можливість засяяти, га? — він по-змовницьки нахилився вперед. — Хай ці велетні гадають, що запанують. Хай стануть нашими ударними частинами і знищать олімпійців — на здоров’я. Але щойно Матір Земля прокинеться, вона пригадає, що ми її найстарші діти. Згадаєш мої слова. Титани ще запанують у Всесвіті.
— Гм. Велетням це не сподобається.
— Байдуже, що їм там не сподобається. Вони, однаково, уже пройшли крізь Браму, назад у смертний світ. Полібот був останнім, десь півгодини тому, бурчав тут щось про те, що упустив здобич. Вочевидь, напівбогів, за якими він гнався, поглинула Нікту. Більше їх ніхто не побачить, закладаюсь!
Аннабет стиснула зап’ясток Персі. Крізь Туман Смерті важко було прочитати вираз її обличчя, але хлопець побачив тривогу в її очах.
Якщо велетні вже пройшли крізь Браму, то принаймні не гнатимуться більше за Персі та Аннабет. На жаль, це також означало, що друзі у смертному світі опинилися у ще більшій небезпеці, ніж раніше. Усі минулі битви з велетнями були марними. Їхні вороги переродились. Вони так само могутні, як раніше.
— Ну! — Кей оголив свій величезний меч. Від клинка повіяло таким холодом, що Персі мимоволі пригадав льодовик Хаббард. — Мені час. Лето вже мала відродитись. Я переконаю її битись.
— Звісно, — пробурмотів Боб. — Лето.
Кей розсміявся.
— Ти і мою доньку забув? Напевно, занадто багато часу минуло з вашої останньої зустрічі. Такі миролюбні, як вона, завжди найдовше відроджуються. Але цього разу я впевнений, що Лето захоче помститись. Як він учинив з нею після того, як вона виносила для нього тих чарівних двійнят? Обурливо!