За кілька футів нижче Персі, який дотягнувся до наступної опори, приглушено запитав:
— То... як ця вогняна річка називається?
— Флегетон. Ти краще зосередься на спуску.
— Флегетон? — Він доволі бадьоро поліз по схилу. Вони подолали в кращому випадку третину шляху, але і досі були достатньо високо, аби розбитися на смерть. — Це якась манера співання, правильно?
— То баритон! Будь ласка, не сміши мене.
— Просто підтримую настрій.
— Дякую, — буркнула Аннабет і ледве не ступила мимо виступу хворою ногою. — Розіб’юся на смерть із усмішкою на обличчі.
Вони потроху просувались. Очі кололо від поту. Руки тремтіли. Та, на диво, врешті-решт вони дістались підніжжя скелі.
Ступивши на землю, Аннабет похитнулася, але Персі втримав її. Вона злякалась, відчувши, як палає його шкіра. Обличчя Персі вкрили червоні гнійники, тож він скидався на такого, хто перехворів на віспу.
Усе перед очима розпливалось. Горло наче вкрилось пухирями, а нутрощі скрутились у три вузли.
«Треба поквапитись», — сказала собі Аннабет.
— До ріки, — промовила вона, щосили намагаючись не виказувати паніки у голосі. — Ми зможемо.
Вони почовгали слизькими плитами, оминаючи величезні валуни і сталагміти, здатні проколоти їх наскрізь при хибному кроці. Їхній рваний одяг парував від жару ріки, але вони продовжували йти, аж поки не рухнули навколішки на березі Флегетона.
— Ми мусимо випити, — промовила Аннабет.
Персі захитався, його очі були напівзаплющені. Минуло не менше трьох секунд, коли він нарешті відповів:
— Е-е... випити вогонь?
— Флегетон тече з Аїдового царства у Тартар, — ледве вимовила Аннабет, бо її горло стискало від жару та уїдливого повітря. — Його використовують для покарання нечестивців. Але окрім цього... у деяких легендах його називають рікою зцілення.
— У деяких легендах?
Аннабет важко глитнула, насилу залишаючись притомною.
— Флегетон дбає про те, аби нечестивці залишались цілими і могли вічно терпіти тортури Карних Полів. Я гадаю, що це еквівалент амброзії або нектару в Підземному царстві.
Персі відсахнувся від іскор, що злетіли з ріки просто йому в обличчя.
— Але це вогонь. Як...
— Ось так. — Аннабет занурила долоні в ріку.
Безглуздо? Так, але вона була переконана, що іншого вибору в неї немає. Якби вони почекали ще трохи, то знепритомніли б і померли. Краще спробувати щось дурне й сподіватися, що воно спрацює.
Коли вона доторкнулась до вогню, то не відчула болю. Вогонь на дотик здавався холодним, а це, певно, означало, що він був настільки гарячим, що вивів з ладу нервову систему. Перш ніж з’явились сумніви, Аннабет набрала в долоні вогняної рідини й піднесла її до рота.
Вона очікувала на смак бензину. Дійсність виявилась значно гіршою. Одного разу, у ресторані в Сан-Франциско вона здуру скуштувала чилі, який подали з індійською стравою. Від одного тільки крихітного шматочка її дихальна система ледве не вибухнула. Ковток з Флегетона можна було порівняти з випитим смузі з того самого перцю. Носові пазухи Аннабет наповнились рідким вогнем. Рот наче обмили розпеченою олією. З очей лилися гарячі сльози, а кожна пора на обличчі була ладна розірватись. Дівчина звалилась на землю, вона кашляла й ледве стримувала блювоту, несамовито звиваючись усім тілом.
— Аннабет! — Персі схопив її за руки саме тоді, коли вона почала скочуватись у ріку.
Конвульсії минули. Аннабет тремтяче вдихнула повітря й насилу сіла. Вона почувалась до жаху слабкою, її нудило, але вже наступний подих дався легше. Пухирі на руках поступово зникали.
— Спрацювало, — хрипнула вона. — Персі, ти мусиш випити.
— Я... — його очі закотились, і він звалився на неї.
Забувши про все на світі, Аннабет знову зачерпнула вогонь у долоні та попри пекучий біль кілька разів капнула рідиною Персі в рота. Він не відреагував.
Вона спробувала знову, але цього разу влила цілу жменю просто йому в глотку. Тепер Персі закашлявся. Аннабет схопила його тремтяче тіло — магічний вогонь понісся жилами. Жар почав спадати. Пухирів уже майже не лишилося. Зрештою Персі сів і прицмокнув.
— Бе! Гостреньке, але яке ж гидке.
Аннабет стомлено розсміялась. Вона відчувала таке полегшення, що, здавалось, забула про всі турботи.
— Еге ж. Точніше і не скажеш.
— Ти врятувала нас.
— Рано радіти. Ми досі в Тартарі.
Персі кліпнув очима. Подивився навколо, наче не розуміючи, де вони.
— Свята Гера. Ніколи не уявляв... ну, не можу точно сказати, що саме я уявляв. Може, що Тартар — це порожнеча, яма без дна. Але це реальне місце.