Хедж подивився йому в очі. Френк зрозумів, що тренер іншої думки.
— Завжди мав слабкість до дітей Ареса, — пробурмотів Хедж. — Або Марса... якщо є різниця. Може, тому я досі не розтер тебе на порох за таку кількість запитань.
— Але я не...
— Гаразд, я розповім тобі! — Хедж знову зітхнув. — Якось був я в Аризоні, під час мого першого завдання на посаді шукача. Знайшов одну малу, Кларису.
— Кларису?
— Так, твоя сестра. Дочка Ареса. Люта. Нахабна. Величезний потенціал. Ну, і коли я був на цьому завданні, мені наснився сон про маму. Вона... вона була хмарною німфою, як Меллі. Мені наснилося, що вона в біді та потребує термінової допомоги. Але я сказав собі: «Та, ні, це просто сон. Хто кривдитиме милу стареньку хмарну німфу? До того ж, треба відвести цю напівкровку в безпечне місце». Тож я закінчив своє завдання. Привів Кларису до Табору. А потім пішов шукати маму. І я запізнився.
Френк дивився, як жмут козлячого хутра опускається на баскетбольний м’яч.
— Що з нею сталося?
Хедж стенув плечима.
— Гадки не маю. Ніколи більше її не бачив. Може, якби я був поруч із нею, якби повернувся раніше...
Френк хотів сказати щось утішне, але не міг нічого придумати. Він втратив маму через війну в Афганістані, тому знав, якими порожніми можуть здаватись слова «Мені шкода».
— Ви виконували свою роботу, — промовив Френк. — Урятували життя напівбогу.
Хедж рохнув.
— Тепер моя дружина та ненароджене дитя наражаються на небезпеку на протилежному кінці світу, а я нічим не можу зарадити цьому.
— Ви допомагаєте. Ми тут, щоб перешкодити пробудженню Геї. Це найкращий спосіб захистити наших близьких.
— Так. Мабуть.
Френк шкодував, що не може зробити більшого, аби підбадьорити Хеджа, але від цієї розмови й сам почав хвилюватись за всіх, кого залишив удома. Хто захищає Табір Юпітера, поки легіон на сході, а Гея випускає стількох чудовиськ з Брами Смерті? Він також хвилювався за друзів з П’ятої Когорти. Що вони відчувають зараз, змушені наступати на Табір Напівкровок за наказом Октавіана? Він хотів би зараз бути поруч із ними, нехай навіть задля того, щоб запхати плюшевого ведмедика в горлянку цього слизького авгура.
Корабель нахилився праворуч. М’ячі покотились під тренерську койку.
— Ми знижуємось, — промовив Хедж. — Нам треба на палубу.
— Так, — прохрипів Френк.
— Ну й допитливий ти римлянин, Чжане!
— Але ж...
— Ходімо. І жодного слова кому-небудь ще, базікало.
* * *
Поки решта поралась над якорями, Лео схопив Френка та Хейзел попідруч і потягнув до кормової балісти.
— Так, слухайте план.
Хейзел звузила очі.
— Ненавиджу твої плани.
— Мені потрібен той шматок дерева, — промовив Лео. — Швидко!
Френк ледве не проковтнув язика. Хейзел відсахнулась і мимоволі накрила рукою кишеню куртки.
— Лео, ти...
— Я знайшов рішення. — Лео повернувся до Френка. — Звісно, вирішувати тобі, здорованю, але я можу тебе захистити.
Френк намагався пригадати, скільки разів бачив, як руки Лео спалахували вогнем. Один хибний рух — і Лео міг спопелити той шматок дерева, що контролював Френкове життя.
Та невідомо чому Френк не боявся. Після бою з коровочудовиськами у Венеції він майже й не згадував про те, яке нетривке його життя. Так, найменший спалах вогню міг його вбити. Але він кілька разів уже пережив таке, що навіть заслужив батькову повагу. Тож Френк вирішив, якою б не була його доля, він більше не перейматиметься через неї, а просто робитиме все можливе, аби допомогти друзям.
До того ж, Лео зараз говорив серйозно. Його очі досі були сповнені дивною журбою, наче він перебував у двох місцях водночас, але на обличчі не було й натяку на жарт.
— Я згоден, Хейзел, — промовив Френк.
— Але... — Хейзел зробила глибокий вдих. — Гаразд.
Вона дістала шматок дерева й передала його Лео.
У руках Лео скіпка здавалась не більшою за викрутку. На одному кінці, яким Френк розтопив крижані пута Танатоса на Алясці, досі були чорні сліди.
Лео дістав з кишені свого пояса клапоть білої тканини.
— Дивіться та жахайтеся!
Френк насупив брови.
— Носовичок?
— Білий прапор? — припустила Хейзел.
— Ні, невірники! — промовив Лео. — Це мішечок, зшитий з дуже крутої тканини, — подарунок мого друга.
Лео сунув дерево в мішечок і затягнув його бронзовою мотузкою.
— Мотузку придумав я, — гордо промовив Лео. — Було нелегко вшити її в тканину, але тепер мішечок не відкриється, поки ти не захочеш. Матеріал дихає, як будь-яка звичайна тканина, тож повітря всередині не менше, ніж у кишені Хейзел.