— E... A в чому тоді поліпшення? — поцікавилася Хейзел.
— Тримай, а то отримаєш серцевий напад. — Лео жбурнув мішечок Френку, який від несподіванки ледве його не впустив.
У правій руці Лео з’явилася до білого розжарена вогняна куля. Потім хлопець підніс до полум’я лівий рукав своєї куртки.
— Бачите? — ошкірився він. — Не горить!
Френкові не кортіло сперечатись з людиною, яка тримає вогняну кулю в руці, але він промовив:
— Ну... ти несприйнятливий до вогню.
Лео пустив очі під лоба.
— Так, але я повинен зосереджуватись, якщо не хочу, щоб згорів мій одяг. А я зараз не зосереджуюсь, бачите? Це цілковито вогнестійка тканина. Це означає, що твоя скіпка не загориться в цьому мішечку.
Хейзел не здавалась переконаною.
— Як ти можеш бути певен?
— Матінко моя рідна, яка складна публіка! — Лео погасив вогонь. — Гадаю, є тільки один спосіб вас переконати.
Він простягнув руку до Френка.
— О, ні, ні. — Френк відсахнувся. Раптом усі його хоробрі думки щодо прийняття своєї долі кудись зникли. — Я обійдусь, Лео. Дякую, але я... я не...
— Старий, довірся мені.
Френкове серце ошаленіло. Чи довіряє він Лео? Ну, авжеж... якщо справа стосується двигуна. Або розіграшів. Але, якщо власного життя?
Він пригадав день, коли вони застрягли в підземній майстерні в Римі. Гея пообіцяла, що вони помруть у тій кімнаті. А Лео пообіцяв, що виведе Хейзел і Френка з пастки. І вивів.
Зараз Лео говорив з такою саме впевненістю.
— Добре! — Френк передав мішечок Лео. — Намагайся мене не вбити.
'Рука Лео запалала. Але мішечок не. почорнів і не загорівся.
Френк чекав миті, коли все піде під три чорти. Він лічив до двадцяти, але досі був живим. У його грудях наче почав танути велетенський уламок криги — застигла брила страху, до якої він настільки звик, що забув про її існування, аж поки вона не зникла.
Лео загасив полум’я і багатозначно сіпнув бровами.
— Хто твій найкращий друзяка?
— Не відповідай, — промовила Хейзел. — Але, Лео, це було неймовірно!
— Ще й як неймовірно, еге ж? — погодився Лео. — То хто хоче забрати цю нову ультразахищену скіпку?
— Я, — промовив Френк.
Хейзел скривила губи, а потім опустила очі, можливо, щоб Френк не побачив у них біль. Вона захищала цю скіпку для нього під час багатьох важких боїв. Це був знак довіри між ними, символ їхніх стосунків.
— Хейзел, річ не в тобі, — промовив Френк так лагідно, як тільки міг. — Я не можу пояснити, але... але відчуваю, що мушу стати сильнішим для Дому Аїда. Я мушу сам нести свій тягар.
Золоті очі Хейзел були сповнені тривоги.
— Я розумію. Я просто... хвилююсь за тебе.
Лео кинув Френкові мішечок. Той прив’язав його до пояса. Він стільки місяців приховував цю свою згубну ваду, що тепер, коли вона стала відомою всім, почувався дуже дивно.
— І, Лео, — промовив він, — дякую.
За такий подарунок цього було вочевидь замало, але Лео розплився в усмішці.
— Для чого ще потрібні геніальні друзі?
— Агов, народе! — покликала Пайпер з носа корабля. — Швидше сюди. Ви повинні це побачити.
* * *
Вони знайшли джерело чорної блискавки.
«Арго II» висів у повітрі просто над рікою. За кілька сотень футів далі, на вершині сусіднього пагорба, видні-лися руїни. Важко було сказати про них щось конкретне — просто обвалені стіни навколо вапняних каркасів будинків, — але звідкись зсередини в небо звивались чорні щупальця диму, ніби з печери визирає величезний кальмар. Поки Френк розглядав щупальця, повітря пронизала чорна блискавка. Корабель захитало, а долину навколо накрило хвилею холоду.
— Некромантейон, — промовив Ніко. — Дім Аїда.
Френк оперся об поручні й випростався. Вочевидь, повертати назад уже запізно. Він починав сумувати за чудовиськами, з якими боровся в Римі. Та що казати, навіть гнати отруйних корів Венецією було приємніше, ніж дивитися на це місце.
Пайпер обійняла себе за плечі.
— Мені здається, що ми вразливі, поки висімо так у повітрі. Ми не можемо опуститись на воду?
— Не варто, — промовила Хейзел. — Це Ахерон.
Джейсон примружився на сонце.
— Я гадав, Ахерон у підземному світі.
— Так, — відповіла Хейзел. — Але витік у смертному. Це річка, що під нами. Її води течуть під землю, просто у володіння Плутона... ну, Аїда. Саджати корабель напівбогів на ці води...
— Так, краще залишимось тут, — вирішив Лео. — Мені тільки бракувало зомбі-води на каркасі.
Півкілометра нижче за течією повільно просувались рибацькі човни. Вони, вочевидь, не знали або чхати хотіли на історію цієї ріки. Чудово, мабуть, бути звичайним смертним.