— Це не частина храму, — прошепотіла вона. — Це... підвал панського будинку, збудований за пізньої античності.
Френкові ставало моторошно від того, як багато Хейзел може сказати про підземелля, просто опинившись у ньому. Він не пам’ятав, аби вона коли-небудь помилялась.
— Панський будинок? — запитав він. — Будь ласка, не кажи, що ми не там, де треба.
— Дім Аїда під нами, — втішив його Ніко. — Але Хейзел не помиляється, цей рівень значно молодший. Археологи вважали, що знайшли Некромантейон, коли вперше розкопали це місце. Але потім вони зрозуміли, що руїни занадто пізні, та вирішили, що шукають у неправильному місці. Вони не помилились уперше. Просто недостатньо глибоко копали.
Друзі обігнули кут і зупинились. Попереду була величезна кам’яна брила, що перекривала тунель.
— Обвал? — поцікавився Джейсон.
— Випробовування, — відповів Ніко. — Хейзел, зроби честь?
Хейзел вийшла вперед. Вона поклала долоню на камінь — і весь валун розсипався на пил.
Тунель здригнувся. Стелею поповзли тріщини. На якусь жахливу мить Френк уявив, як їх усіх розчавить під тонами землі — невтішний кінець для такої довгої подорожі. А тоді гримання припинилось. Курява осіла.
Відкрилися сходи, що йшли ще глибше під землю. Опуклу стелю підтримувало ще більше арок, вони були ближчі одна до одної та висічені з полірованого чорного каменю. Від похилих склепінь у Френка паморочилось в голові, наче він дивився у нескінченне віддзеркалення. Стіни тунелю були розмальовані зображеннями чорних корів, які рухались униз.
— Не люблю корів, — пробурмотіла Пайпер.
— Я теж, — підтримав Френк.
— Це худоба Аїда, — промовив Ніко. — Це просто символ...
— Подивіться! — перервав його Френк.
На першій сходинці виблискував золотий кубок. Френк був певен, що ще мить тому на цьому місці нічого не було. Кубок був наповнений темно-зеленою рідиною.
— Ура! — удавано вигукнув Лео. — Гадаю, це наша отрута!
Ніко підняв кубок.
— Ми стоїмо біля стародавнього входу до Некроман-тейона. Сюди приходив Одіссей і ще безліч інших героїв у пошуках поради від померлих.
— І померлі порадили їм негайно забиратись? — запитав Лео.
— Мене б це влаштувало, — зізналась Пайпер.
Ніко випив з чаші та підніс її Джейсону.
— Ти просив мене довіритись тобі, ризикнути? Що ж, подивимось, сину Юпітера, наскільки ти довіряєш мені.
Френк не розумів, про що говорить Ніко, але Джейсон не вагався. Він прийняв чашу та випив.
Вони пустили чашу по колу. Кожний робив по ковтку отрути. Поки інші пили, Френк намагався втримати ноги від тремтіння та вгамувати спазми в животі. «Цікаво, — раптом подумалося Френку, — що б сказала бабуся, якби побачила мене зараз?»
«Дурний Фаю Чжане! — мабуть, докорила б вона. — Якби всі твої друзі випили отруту, ти б теж випив?»
Френк пив останнім. На смак зелена рідина нагадувала зіпсований яблучний сік. Хлопець осушив чашу — і вона перетворилась на дим у його руках.
Ніко кивнув, вочевидь задоволений.
— Вітаю. Якщо отрута нас не вб’є, ми, швидше за все, подолаємо перший рівень Некромантейона.
— Тільки перший? — поцікавилася Пайпер.
Ніко повернувся до Хейзел і вказав на сходи.
— Після тебе, сестро.
— Мала вухата сова — священний звір Аїда, — відповів Ніко. — Її крик передвіщає біду.
— Сюди! — Хейзел вказала на прохід, що нічим не відрізнявся від решти. — Це єдиний шлях, по якому на нас не обвалиться стеля.
— Отже, це чудовий вибір, — помітив Лео.
Френк почувався так, наче залишає світ живих. Шкіру поколювало. Він гадав, чи це не побічний ефект отрути. Мішечок зі скіпкою здавався важчим. Друзі під моторошним сяйвом своїх чарівних мечів походили на мерехтливих примар.
Холодне повітря обдувало обличчя. Apec та Марс у голові замовкли, але тепер Френк, здавалось, чув інші голоси, що шепотіли в бокових коридорах, звісно, ваблячи його до себе, радячи прислухатись та повернути.
Урешті-решт вони дістались склепіння з витесаними в стінах людськими черепами... Чи, можливо, це були людські черепи, врізані в каміння. У пурпуровому світлі скіпетра Діоклетіана, здавалось, що порожні очні ямки кліпають.
Френк ледве не вдарився головою об стелю, коли Хейзел поклала руку на його плече.
— Це перехід на другий рівень, — промовила вона. — Мені треба його перевірити.
Френк тільки тепер усвідомив, що став посеред проходу.
— О, так... — Він відійшов.
Хейзел провела пальцями по висічених черепах.
— Пасток немає, але... щось тут не так. Моє підземне відчуття... затуманене, наче хтось заважає мені, приховує те, що попереду.