Усі занепокоєно дивились на Френка.
— Усе гаразд, — зрештою вимовив він. — Просто... голос.
Ніко кивнув.
— Я вас попередив. Далі буде гірше. Нам слід...
Хейзел здійняла руку.
— Чекайте тут, усі.
Френку це не подобалось, але дівчина рушила вперед одна. Він устиг долічити до двадцяти трьох, перш ніж вона повернулась. Її обличчя витягнулось від збентеження.
— Попереду лячна кімната, — попередила вона. — Не панікуйте.
— Щось одне з іншим не складається, — пробурмотів Лео. Але вони рушили за Хейзел у печеру.
Місце походило на циліндричний собор, зі стелею настільки високою, що вона губилась у мороці. Безліч тунелів вели навсібіч. З кожного лунали голоси примар. Та найбільше Френка непокоїла підлога. Під ногами була моторошна мозаїка з людських останків та самоцвітів — ребра, стегнові та тазові кістки перепліталися і з’єднувалися в гладку поверхню, уцятковану діамантами та рубінами. Кістки утворювали візерунок, що нагадував скелетів-акробатів, які перекидались один через одного та звивалися навколо коштовного каміння — такий собі танок смерті та скарбів.
— Нічого не торкайтесь, — промовила Хейзел.
— Я й не думав, — буркнув Лео.
Джейсон обвів очима проходи.
— Куди тепер?
Уперше Ніко здавався невпевненим.
— У цій кімнаті жреці викликали наймогутніших духів. Один з цих проходів веде глибше в храм, до третього рівня і вівтаря самого Аїда. Але який?
— Цей, — вказав Френк. У проході на протилежному кінці кімнати їх вабив до себе примарний римський легіонер. Його обличчя було повите туманом, але щось підказувало Френкові, що привид дивиться просто на нього.
Хейзел нахмурилась.
— Чому цей?
— Ти не бачиш привида?
— Привида? — спитав Ніко.
Гаразд... якщо він бачить привида, якого не бачать діти Підземного світу, щось безперечно пішло не так. Здалося, ніби підлога під ногами затремтіла. Але тоді Френк зрозумів, що тремтить він.
— Ми повинні дістатися до цього проходу, — промовив він. — Негайно!
Хейзел довелось ледве не повиснути на ньому, аби втримати.
— Френку, стій! Підлога не стійка, і під нею... ну, я не певна, що саме. Мені треба визначити безпечний шлях.
— Тоді поквапся! — вигукнув він.
Френк дістав лук і пішов за Хейзел, так швидко, як тільки міг наважитись. Лео почовгав за ним, аби забезпечити світло. Решта захищала тил. Френк бачив, що лякає друзів, але нічого не міг із цим удіяти. Він нутром відчував, що має лічені секунди, перш ніж...
Привид легіонера попереду розчинився. Печера наповнилась звірячим ревом — десятки, можливо сотні, ворогів наближались зусібіч. Френк упізнав хрипкі крики земленароджених, вереск грифонів, гортанні бойові кличі циклопів — він запам’ятав ці звуки під час Битви за Новий Рим, але, посилені під землею, вони оглушували навіть більше, ніж батькові голоси в голові.
— Хейзел, не зупиняйся! — наказав Ніко. Він зняв скіпетр Діоклетіана з пояса. Пайпер і Джейсон оголили мечі. Тієї самої миті у печеру ринули чудовиська.
Шестирукі земленароджені, які бігли в авангарді, пустили залп валунів, що розколов підлогу, наче кригу. Тріщина потягнулась через середину кімнати просто до Лео та Хейзел.
Часу на обережність бракувало. Френк схопив друзів. Вони втрьох помчали через печеру під шквалом валунів та списів над головою.
— Уперед! — кричав Френк. — Уперед, уперед!
Хейзел і Лео пірнули в тунель, що здавався єдиним місцем, вільним від чудовиськ. Френк не певен був, що це добрий знак.
Через два метри Лео озирнувся.
— А що з рештою?
Уся печера здригнулась. Френк подивився назад і злякався. Печеру розділяла навпіл новоутворена п’ятнадцятиметрова розколина. А дві половини з’єднували лише тоненькі смуги кістяної підлоги. Більша частина ворожого війська залишилася на протилежному боці. Монстри невдоволено ревіли й хапали все, що траплялося попідруч, зокрема й одне одного. Деякі намагались перетнути мости, але ті скрипіли та тріскались під їхньою вагою.
Джейсон, Пайпер і Ніко стояли на ближньому боці розколини, що було добре, але їх оточувало кільце циклопів та пекельних хортів. Нові чудовиська прибували з коридорів, а грифони, яких не налякати обвалами підлоги, кружляли в повітрі.
Три напівбоги в такій ситуації нізащо не дістануться тунелю. Навіть якщо Джейсон спробує перенести всіх у повітрі, їх зіб’ють.
Френк пригадав голос пращура: «Коли настане час, ти мусиш стати головним».
— Ми повинні допомогти, — промовила Хейзел.
Френків мозок з шаленою швидкістю здійснював бойові розрахунки. Він точно бачив, як усе станеться — де і коли його друзів подолають, як усі шестеро помруть у цій печері... Якщо тільки Френк не зрівняє шанси.