— Ніко! — крикнув він. — Скіпетр!
Ніко здійняв скіпетр і повітря замерехтіло пурпуром. З розколини та стін почали видиратися привиди — цілий римський легіон у повному обладунку. Вони почали набувати тілесної форми і стали схожими на ходячих мерців, але здавались якимись розгубленими. Джейсон вигукнув латиною накази — вишикуватись у лави та кинутись у напад. Але мерці тільки засовалися поміж чудовиськ, викликаючи короткочасне замішання.
Френк повернувся до Хейзел і Лео.
— Ви йдіть вперед.
Очі Хейзел округлились.
— Що? Ні!
— Ви повинні. — Це було найважчим вчинком для Френка, але він розумів, що іншого вибору немає. — Знайдіть Браму. Врятуйте Аннабет та Персі.
— Але... — Лео визирнув через Френкове плече. — Лягай!
Френк пірнув в укриття. У нього над головою пролетів шквал каміння. Коли він, весь у пилюці, кашляючи, підвівся, вхід до тунелю зник. Частина стіни обвалилась, залишивши на підлозі купу уламків.
— Хейзел... — Френків голос обірвався. Він мусив сподіватися, що вона та Лео на іншому, боці живі. Не час думати інакше.
У грудях закипів гнів. Френк повернувся і кинувся назустріч армії чудовиськ.
LXVII Френк
Френк не дуже знався на привидах, але, вочевидь, мертві легіонери поголовно страждали на СПАУ.
Вони видирались з ями, а потім безцільно блукали довкола, натикались одне на одного без причини, звалювались назад у прірву, пускали стріли кудись угору, наче намагались убити мух, і час від часу, абсолютно випадково, кидали спис, меч або свого ж поплічника в напрямку ворога.
Тим часом армія чудовиськ ставала дедалі численнішою та злішою. Земленароджені пускали залпи валунів, що обрушувались на зомбі-легіонерів і розривали їх, як папір. Демониці з несиметричними ногами та полум’яним волоссям (Френк припускав, що це емпуси) блищали іклами та викрикували накази до інших чудовиськ. Дюжина циклопів просувалась напіврозваленими мостами, а схожі на тюленів гуманоїди — тельхіни, як ті, яких Френк бачив в Атланті, — жбурляли через розколину пляшки з грецьким вогнем. У тому безладі були навіть дикі кентаври. Вони випускали з луків палаючі стріли і топтали менших союзників копитами. Більшість ворогів була озброєна вогняною зброєю. Незважаючи на свій новий вогнетривкий мішечок, Френк був зовсім не в захваті від цього.
Він почав проштовхуватись крізь натовп мертвих римлян, розстрілюючи чудовиськ з лука, поки не наблизився до друзів.
Дещо запізно він збагнув, що варто було перетворитись на когось більшого та сильнішого, наприклад ведмедя або дракона. Але щойно це спало йому на думку, руку охопив біль. Френк похитнувся, опустив очі та побачив, що з плеча стирчить ратище стріли. Рукав швидко просякнув кров’ю.
Від побаченого у Френка запаморочилось у голові. Але значно більше його це розлютило. Френк спробував перетворитись на дракона, але марно. Біль занадто заважав зосередитись. Може, він не здатен перетворюватись, поки поранений?
«Приголомшливо, — подумав Френк. — Чудове відкриття».
Він відкинув лук і підняв меч полеглого... ну, власне, невідомо кого — якоїсь змієподібної жіночки-воїна зі зміїними тулубами замість ніг, почав прорубувати собі шлях, намагаючись не зважати на біль та кров, що капала з руки.
Приблизно за п’ять метрів від Френка Ніко однією рукою розмахував чорним мечем, а другою здіймав скіпетр Діоклетіана. Він не припиняв викрикувати накази легіонерам, але ті не звертали на нього уваги.
«Авжеж ні, — подумав Френк. — Він грек».
Джейсон і Пайпер стояли спиною до Ніко. Джейсон, керуючи вітром, відкидав убік списи та стріли. Він переправив пляшку грецького вогню просто в горлянку грифона, і той, спалахнувши, полетів у яму. Пайпер чудово давала раду своєму новому мечу, одночасно вільною рукою розстрілюючи чудовиськ їжею з рога — шинка, курчати, яблука та апельсини проносились, наче ракети літака-винищувача. Повітря над розколиною перетворилось на справжнє видовище з палаючих снарядів, валунів та свіжих харчів.
І все ж друзі не могли триматись так вічно. Джейсоновим обличчям уже стікали краплі поту. Він усе кричав латиною: «Шикуйся!» Але мертві легіонери не слухали і його. Деякі зомбі допомагали принаймні тим, що стояли на шляху чудовиськ та приймали на себе вогонь. Але якщо їх так скошуватиме і надалі, то незабаром уже нікого буде шикувати.
— Розійтись! — крикнув Френк.