Френк і не помітив, як битва скінчилась. Пайпер розсікла останню емпусу. Та з болісним виттям розчинилась у повітрі.
— Френку, — промовив Джейсон, — ти гориш.
Френк опустив очі. Кілька крапель нафти впали на його штани, і тепер тканина жевріла. Френк почав плескати по штанах, поки ті не припинили димитись, але він не дуже через це переймався. Дякувати Лео, йому більше не потрібно було боятись.
Ніко прокашлявся.
— Ем... у тебе ще стріла стирчить з руки.
— Знаю! — Френк відламав наконечник і витягнув древко за хвіст. Усе, що він відчув — тепле поколювання. — Зі мною все гаразд.
Пайпер вмовила його з’їсти шматочок амброзії. Перев’язуючи йому рану, вона промовила:
— Френку, це було неймовірно. Страшно до смерті, але неймовірно.
Френкові важко було усвідомити ці слова. «Страшний» було зовсім не про нього. Він був просто Френком.
Адреналін ущухнув. Френк подивився навколо, гадаючи, куди ділись усі вороги. Єдиними чудовиськами в печері залишилися його власні мертві римляни, які стовбичили тепер з опущеною зброєю.
Ніко здійняв скіпетр. Сфера на верхівці була темною та нерухомою.
— Мертві тут надовго не залишаться. Битва скінчилась.
Френк повернувся до свого війська.
— Легіон!
Мертві солдати стали струнко.
— Ви гідно бились, — промовив Френк. — Тепер можете спочити. Вільно.
Легіонери розсипались на купки кісток, обладунків, щитів та зброї, але потім навіть це все перетворилося на пил.
Френк почувався так, наче теж от-от розсиплеться. Незважаючи на.амброзію, поранена рука почала пульсувати. Повіки були важкими від втоми. Благословення Марса зникло і залишило його спустошеним. Але він ще багато чого мусив зробити.
— Хейзел і Лео, — промовив Френк. — Треба знайти їх.
Друзі поглянули на інший бік печери. Тунель, у який пройшли Хейзел і Лео, завалило тоннами уламків.
— Там ми не пройдемо, — помітив Ніко. — Може...
Раптом він похитнувся. І, мабуть, впав би, якби Джейсон його не підхопив.
— Ніко! — випалила Пайпер. — Що з тобою?
— Брама, — відповів Ніко. — Щось відбувається. Персі та Аннабет... нам треба йти, зараз.
— Але як? — поцікавився Джейсон. — Тунелю більше немає.
Френк стиснув щелепи. Він пройшов так далеко не для того, аби безпомічно стовбичити на місці, поки друзі в біді.
— Весело не буде, — промовив він, — але інший шлях є.
LXIX Аннабет
Смерть від рук Тартара здавалась Аннабет не дуже й приємним знаком пошани.
Витріщаючись на чорний вир, що був обличчям бога, вона вирішила, що радше б померла у менш почесний спосіб — впала зі сходів, наприклад, або мирно заснула б і не прокинулась у вісімдесят років, після приємного, спокійного життя з Персі. Так, це звучало значно краще.
Аннабет не вперше опинилася перед ворогом, якого не могла перемогти силою. Зазвичай, це був знак, щоб зволікати розумними балачками в стилі Афіни.
От тільки зараз голос їй зрадив. Дівчина не могла навіть відкрити рота і майже не сумнівалась, що пускає слину, точнісінько як Персі вві сні.
Вона знала, що оточена військом чудовиськ, але після першого тріумфального реву орда стихла. Аннабет і Персі вже мусили б розірвати на шмаття, але натомість чудовиська тримались подалі, чекаючи на дії Тартара.
Бог безодні поворушив пальцями, оглядаючи свої блискучі чорні кігті. І нехай обличчя його нічогісінько не виражало, з того, як він розпрямив плечі, було зрозуміло, що бог задоволений.
— Приємно мати тіло, — співучо вимовив він. — Цими руками я зможу вас випатрати.
Його голос звучав як аудіозапис, що прослуховують задом-наперед — слова наче засмоктувало у вихороподібне обличчя, а не навпаки. Навіть більше, здавалось, що до божого обличчя затягує все: слабке світло, отруйні хмари, сморід чудовиськ, навіть життєву силу Аннабет. Дівчина озирнулась навколо й усвідомила, що в кожної речі на цьому безмежному пустирі виріс прозорий хвіст, як у комети, спрямований до Тартара.
Аннабет розуміла, що мусить щось сказати, але інстинкти наказували ховатись і не робити нічого, що приверне божу увагу.
А крім того, що вона може сказати? «Тобі це так не минеться!»?
Це було б неправдою. Вони з Персі виживали так довго тільки тому, що Тартар не квапився набувати своєї нової форми. А тепер він хотів насолодитися тим, як розриватиме їх на шматки. Аннабет була певна, що за бажання Тартар міг би самою лише думкою поглинути її душу, так само як знищив Гіперіона та Кріоса. Чи можливе переродження після такого? Аннабет не кортіло з’ясовувати.