Нудота підступила до Хейзел з такою силою, що в дівчини підкосились коліна. Весь світ навколо закружляв. Орієнтація в просторі, зазвичай бездоганна під землею, цілковито залишила її.
Вони з Лео не рушили з місця, але триста футів тунелю якимсь чином уже були позаду. Друзі стояли перед входом до зали.
— Ласкаво прошу, — промовив голос. — Я нетерпляче чекала цієї миті.
Хейзел оглянула печеру. Гучномовця видно ніде не було.
Кімната нагадувала римський Пантеон, але була оздоблена в стилі Аїд-модерн.
В обсидіанових стінах були висічені різноманітні сцени смертей: жертви чуми, трупи на полі бою, катувальні кімнати зі скелетами в підвішених до стелі клітках. Усе було прикрашене коштовним камінням, що робило картини навіть більш моторошними.
Стелю Пантеона утворювали кам’яні плити з вирізьбленими в них квадратами, але тут купол складався зі стел — надгробків з написами давньогрецькою. Хейзел хотілось вірити, що під її ногами не приховані справжні людські тіла. Та, позбувшись своїх підземних відчуттів, вона не могла у цьому запевнитись.
Інших виходів видно не було. У центрі купола, там, де в Пантеоні крізь отвір сочилися промені сонця, виблискувало коло чорного каміння, наче на згадку про те, що звідси немає виходу — немає неба вгорі, суцільна темрява.
Хейзел перевела погляд на центр кімнати.
— Еге ж, — пробурмотів Лео. — Це двері, саме так.
За п ятдесят метрів від них стояли обрамлені сріблом та залізом двері ліфта. Обабіч спадали ланцюги, що приковували браму до величезних гаків у підлозі.
Підлогу навколо дверей вкривали чорні кам’яні уламки. Хейзел розлютилася, усвідомивши, що колись на цьому місці стояв вівтар Аїда. Його зруйнували, аби вивільнити місце для Брами Смерті.
— Де ти? — крикнула вона.
— Хіба ти нас не бачиш? — поглузував жіночий голос. — Я гадала, Геката обрала тебе за твої здібності.
Новий приступ нудоти скрутив нутрощі Хейзел. Ґейл на плечі тявкнула і випустила гази, що не дуже підбадьорювало.
Перед очима попливли темні плями. Хейзел закліпала, аби позбутися їх, але стало тільки гірше. А потім плями злились у двадцятифутову темну постать, що нависла над Брамою.
Чорний дим повивав велетня Клітія, точнісінько як у її видінні на роздоріжжі, але тепер Хейзел слабко, але таки розрізняла деталі його тіла: драконячі ноги з попелястими лусками; масивний людиноподібний тулуб, закований в обладунок зі стигійської сталі; довге заплетене в коси волосся, що, на вигляд, складалося з диму. Обличчя було темним як у самої смерті (Хейзел це знала, бо особисто зустрічалась зі Смертю). Очі велетня холодно блищали, як діаманти. Він не носив зброї, але це анітрохи не робило його менш жахливим.
Лео присвиснув.
— Знаєш, Клітію... як на такого здорованя, у тебе чарівний голос.
— Ідіот, — зашипіла жінка.
Повітря на півшляху від Хейзел до велетня замерехтіло — і з нього з’явилась чаклунка.
Вона була вбрана в елегантну золоту, сукню без рукавів. Темне волосся, завите в конус, вінчали діаманти та смарагди. На шиї висів кулон, схожий на мініатюрний лабіринт, а ланцюжок, на якому він висів, був оздоблений рубінами. Дивлячись на прикрасу, Хейзел мимоволі думала про крапельки крові.
Жінка володіла царственою, непідвладною часу вродою — як у статуї, якою можна захоплюватися, але в яку ніколи не закохаєшся. В очах іскрився лиховісний вогник.
— Пасіфая, — промовила Хейзел.
Жінка схилила голову.
— Люба Хейзел Левек.
Лео поперхнувся.
— Ви знайомі? Товариші по Підземному...
— Тихо, дурню, — Пасіфаїн голос був м’яким, але сповненим жовчі. — Я не зацікавлена у напівбожих хлопчиках — завжди таких самозакоханих, таких зухвалих та здатних усе руйнувати.
— Агов, жіночко, — заперечив Лео. — Я нічого не руйную. Я — син Гефеста.
— Ремісник, — гаркнула Пасіфая. — Навіть гірше. Я знала Дедала. Його винаходи завдали мені багато неприємностей.
Лео кліпнув очима.
— Дедала... тобто того самого Дедала? Ну, тоді ти маєш знати все про нас, ремісників. Нам більше до вподоби лагодити, будувати, час від часу пхати кляпи з клейонки в роти неввічливих жіночок...
— Лео! — Хейзел поклала долоню йому на груди. Щось підказувало їй, що чаклунка перетворить його на дещо неприємне, якщо він не замовкне. — Залиш це мені, гаразд?
— Дослухайся до . поради подруги, — промовила Пасіфая. — Будь гарним хлопчиком і дай можливість жінкам поговорити.
Пасіфая походжала перед ними, оглядаючи Хейзел сповненими ненависті очима. Сила огортала чаклунку, наче жар — розтоплену піч. Вираз обличчя змушував Хейзел нервувати, але водночас чомусь здавався знайомим...