І все ж, велетень бентежив Хейзел більше.
Він стояв позаду, тихо та непорушно. Темний дим виходив з його тіла та клубочився навколо ніг. Це він був тією таємничою силою, яку Хейзел відчула раніше — важкий, як незрушний обсидіановий валун, могутній та не-знищений і цілковито позбавлений почуттів.
— Твій... твій приятель не дуже говіркий, — помітила Хейзел.
Пасіфая озирнулась до велетня і презирливо фиркнула.
— Молись, щоб він мовчав, люба. Гея дозволила мені розібратись із тобою власноруч, але Клітій, так би мовити, моє страхування. Між нами, чаклунками, гадаю, що він тут ще й для того, аби взяти мене в шори, якщо я раптом забуду про розпорядження своєї нової господині. Отака Гея обережна.
Хейзел ледве втрималась від того, аби нагадати, що вона не чаклунка і не палала бажанням дізнаватись, як Пасіфая збирається з ними «розбиратися» або чому велетень братиме її в шори. Натомість вона випросталась і намагалася надати собі якомога впевненішого вигляду.
— Що б ти не задумала, — промовила Гейзел, — це не спрацює. Ми здолали всіх чудовиськ Геї, які ставали нам на заваді. Будь розсудливою і відступи.
Тхір Ґейл схвально оголила ікла, але Пасіфая навіть не кліпнула.
— Ти не дуже справляєш враження, — задумливо промовила чаклунка. — Але з вами, напівбогами, завжди так. Наприклад, мій чоловік Мінос, цар Крита. Він був сином Зевса. Але на вигляд і не скажеш. Майже такий саме худорлявий, як оцей, — вона махнула рукОю на Лео.
— Оце так, — пробурмотів Лео. — Мінос, напевно, скоїв щось дуже погане, якщо заслужив на таку жінку.
Ніздрі Пасіфаї роздулись.
— О... ти й гадки не маєш. Він був занадто гордим, щоб принести належну пожертву Посейдону, і тоді боги покарали мене за його зухвалість.
— Мінотавр, — раптом пригадала Хейзел.
Ця легенда була настільки відразливою та химерною, що Хейзел завжди затуляла вуха, коли її розповідали в таборі. Пасіфаю прокляли так, щоб вона закохалась в улюбленого бика свого чоловіка. Від нього вона народила Мінотавра — напівлюдину-напівбика.
Тієї миті, коли Пасіфая кидала на Хейзел гострі, наче кинджали, погляди, дівчина збагнула, чому вираз обличчя чаклунки здавався знайомим.
У цієї жінки були такі самі, сповнені ненависті та жовчі очі, як іноді у мами Хейзел. У найгірші свої дні Мері Левек дивилась на Хейзел так, наче та була чудовиськом, прокляттям богів, джерелом усіх бід. От чому історія про Мінотавра так бентежила Хейзел — не тільки через огидну думку про Пасіфаю та бика, але й через те, що дитину (будь-яку дитину!) можуть вважати чудовиськом, карою для батьків, і через це ненавидіти та тримати в ув’язненні. Для Хейзел жертвою в цій історії завжди був Мінотавр.
— Так, — зрештою промовила Пасіфая. — Ганьба була нестерпною. Після народження сина та ув’язнення його в Лабіринті Мінос відмовився від мене. Сказав, що я зруйнувала його добре ім’я! І що зробили з Міносом потім, Хейзел Левек? За всі ті злочини та гординю? Його винагородили. Зробили суддею померлих у Підземному царстві, наче він має право судити інших! Аїд подарував йому цю посаду. Твій батько.
— Плутон, власне.
Пасіфая зашипіла.
— Байдуже. Тож, я ненавиджу всіх напівбогів не менше, ніж богів. Усіх, хто вціліє після війни, Гея пообіцяла віддати мені, щоб я могла насолодитися їхніми смертями в моїх нових володіннях. Шкода тільки, що в мене бракує часу, щоб належно покатувати вас двох. Шкода...
Брама Смерті у центрі кімнати видала приємне «дзень». Зелена кнопка «УГОРУ» праворуч на рамі засвітилась. Ланцюги затремтіли.
— Бачите? — Пасіфая стенула плечима. — Брама когось везе. Дванадцять хвилин — і вона відчинеться.
Нутрощі Хейзел затремтіли на рівні з ланцюгами.
— Ще велетні?
— Дякувати Геї, ні, — промовила чаклунка. — Усіх їх відрядили в місце вирішальної битви. — Пасіфая холодно посміхнулась. — Ні, боюсь, Брамою скористувався хтось інший... проти Геїної волі.
Лео зробив крок уперед. З його кулаків валив дим.
— Персі з Аннабет.
Хейзел втратила дар мови. Вона не знала, від чого з’явився цей клубок у горлі: від радості чи відчаю. Якщо друзі дістались Брами, якщо справді з’являться тут за дванадцять хвилин...
— О, не хвилюйся. — Пасіфая помахала рукою. — Клітій дасть їм раду. Бач, коли дзвіночок знову пролунає, хтось на нашому боці має натиснути кнопку або Брама не відчиниться і хто б не був усередині — пуф! Немає. Або ж Клітій випустить їх та розбереться з ними особисто. Це залежить від вас.