У роті Хейзел з’явився присмак металу. Вона не хотіла запитувати, але мусила.
— Як саме це залежатиме від нас?
— Ну, певна річ, що нам потрібна тільки одна пара живих напівбогів. Щасливці вирушать до Афін і стануть підношенням для Геї на Святі Надії.
— Авжеж, зрозуміло, — буркнув Лео.
— Тож хто це буде: ви або ваші друзі в ліфті? — чаклунка розпростерла руки. — Подивимося, хто залишиться в живих за дванадцять хвилин... Е ні, уже одинадцять.
Печеру поглинув морок.
LXXIV Хейзел
Внутрішній компас Хейзел шаленів.
Дівчина пригадала, як у ранньому дитинстві, ще коли вони жили в Новому Орлеані, мама повела її до лікаря виривати хворий зуб. Це було вперше і востаннє. Дантист пообіцяв, що вона розслабиться та захоче спати, але натомість вона наче відлетіла з власного тіла, дуже панікувала, не в змозі нічого вдіяти. Коли знеболювальне припинило діяти, дівчинка занедужала на три дні.
Зараз Хейзел почувалась так, наче їй видали втричі більшу дозу знеболювального.
Частково вона розуміла, що досі в печері. Лише за кілька футів від неї стояла Пасіфая. А Клітій мовчазно чекав біля Брами Смерті.
Але шари Туману повили Хейзел та викривили її відчуття реальності. Вона зробила крок уперед і натрапила на стіну, якої там не мало б бути.
Лео доторкнувся до каменя.
— Що за?.. Де ми?
Обабіч від них тягнувся коридор. У залізних підставках тріпотіли смолоскипи. У повітрі тхнуло пліснявою, як у старому склепі. Ґейл на плечі Хейзел розлючено затявкала і вп’ялась кігтями в шкіру.
— Так, я знаю, — буркнула у відповідь Хейзел. — Це ілюзія.
Лео стукнув по стіні.
— Дуже міцна ілюзія.
Почувся сміх Пасіфаї, розпливчастий і далекий.
— Це ілюзія, Хейзел Левек, чи щось більше? Хіба ти не бачиш, що я створила?
Хейзел була настільки спантеличена, що ледве трималася на ногах, куди там тверезо мислити. Вона спробувала зосередитися на своїх відчуттях, подивитись крізь Туман і знову знайти печеру, але відчувала тільки безліч тунелів, що вели куди завгодно, тільки не вперед.
Думки безладно вискакували в її голові, наче золоті самородки з-під землі: «Дедал. Ув’язнений Мінотавр. Повільна смерть у нових володіннях».
— Лабіринт, — промовила Хейзел. — Вона відбудовує Лабіринт.
— Що? — Лео тим часом намагався розбити стіну молотком, але, почувши її, озирнувся й нахмурився. — Я гадав, що Лабіринт знищили під час битви в Таборі Напівкровок, адже він був поєднаний з життєвою силою Де дала чи щось таке, тому помер разом із ним.
Голос Пасіфаї невдоволено хмикнув.
— Але я досі жива. Ти приписуєш Дедалові всі таємниці Лабіринту? Це я вдихнула в нього життя. Дедал — ніщо порівняно зі мною, безсмертною чаклункою, дочкою Геліоса, сестрою Кірки! Тепер Лабіринт стане моїм.
— Це ілюзія, — наполягла Хейзел. — Нам просто треба її зруйнувати.
У відповідь на ці слова стіни наче стали міцнішими й посилився запах плісняви.
— Запізно, уже запізно, — лагідно промовила Пасі-фая. — Лабіринт уже прокинувся. Він знову простягнеться під шкірою Землі, коли від вашого смертного світу не залишиться й сліду. Ви, напівбоги... герої... блукатимете його коридорами, повільно вмираючи від спраги, страху та страждань. Або, можливо, якщо я буду милосердною, помрете швидко, але дуже болісно!
Під ногами Хейзел відсунулася підлога. Дівчина схопила Лео й відштовхнула геть саме тієї миті, коли з отворів угору вискочила та простромила стелю низка шпилів.
— Біжи! — крикнула вона.
Сміх Пасіфаї пролунав коридорами.
— Куди ти зібралась, юна чаклунко? Втікаєш від ілюзії?
Хейзел не відповіла. Вона була занадто зайнята тим, що намагалась вижити. Позаду них вискакували нові й нові шпилі й зі стуком вдарялись об стелю.
Дівчина потягнула Лео в боковий коридор, перестрибнула мотузку-пастку, а потім різко спинилась перед ямою у двадцять футів завширшки.
— Наскільки глибоко? — Лео намагався відхекатися. Одна його штанина була розірвана: якийсь зі шпилів влучив у ціль.
Відчуття Хейзел підказували, що яма спускається щонайменше на п’ятдесят футів і закінчується ставком отрути. Та чи можна довіряти відчуттям? Створила Пасіфая новий Лабіринт насправді чи ні, але Хейзел була певна, що вони досі в тій самій печері й безцільно бігають туди-сюди, поки чаклунка разом із Клітієм задоволено за ними спостерігають. Та нехай це навіть ілюзія, Хейзел мусить знайти вихід, інакше їх уб’є якоюсь з пасток.
— Уже вісім хвилин, — пролунав голос Пасіфаї. — Я буду щиро рада, якщо ти вцілієш. Це доведе, що ти гідне підношення для Геї. Але тоді нам, звісно, не знадобляться твої друзі в ліфті.