Урешті-решт він занадто втомився, щоб думати ясно. Скрутився калачиком під ковдрою в машинному відділенні та почав слухати заспокійливе гудіння генераторів. У кутку в сплячому режимі тихенько посапував Буфорд, виділяючи хмарки пари: «Шшш, пфф, шшш, пфф».
У Лео була непогана каюта, але він почувався значно безпечніше тут, у серці корабля, у приміщенні, наповненому добре знайомими механізмами. А ще він плекав надію, що Афіна Парфенос, якщо більше часу проводити з нею, зрештою розкриє свої таємниці.
— Або я, або ви, Велика Жіночко, — пробурмотів він, підтягаючи ковдру до підборіддя. — Рано чи пізно, але ви погодитеся на співпрацю.
Він заплющив очі та заснув. На жаль, сни не забарились.
Лео щодуху мчав крізь старий цех, де померла мати, коли йому виповнилося вісім.
Він не знав, що саме за ним женеться, але відчував, що воно стає дедалі ближче — щось величезне, темне й сповнене ненависті.
Він налітав на столи, перекидав ящики з інструментами й спотикався через електричні дроти, а потім помітив вихід і ще швидше кинувся вперед, але над ним уже нависла загрозлива постать — жінка в одіяннях з вируючої землі та з обличчям, укритим вуаллю з пилу.
— Куди ти йдеш, мій маленький герою? — поцікавилася Гея. — Залишся й зустрінься з моїм улюбленим сином.
Лео метнувся ліворуч, але слідом за ним пролунав сміх земляної богині.
— Тієї ночі, коли померла твоя матір, я попереджала. Я сказала, що богині долі не дозволять мені вбити тебе. Але тепер ти сам обрав свій шлях. І твоя смерть близька, Лео Вальдесе.
Він наткнувся на креслярський стіл — колишнє мамине робоче місце. Стіну позаду прикрашали його малюнки кольоровими олівцями. Лео схлипнув у розпачі й повернувся, але переслідувач уже стояв на його шляху — величезне створіння, повите тінями, його обриси були віддалено людські, але голова майже торкалася двадцятифутової стелі.
Руки Лео спалахнули полум’ям. Він спрямував вогонь на велетня, але морок поглинув удар. Лео потягнувся до пояса. Кишені були намертво зшиті. Він розкрив було рота — хотів сказати щось, що зможе його врятувати, —-але не зміг вимовити жодного слова, наче хтось викрав усе повітря з його легень.
— Мій син не дозволить загорітися жодному вогнику, — пролунав голос Геї з глибин цеху. — Він — безодня, що поглинає всю магію. Холод, що поглинає весь вогонь. Тиша, що поглинає мовлення.
Лео хотілось заволати: «А я той чувак, що зробить будь-що, аби забратися звідси!»
Голос не працював, тож він скористався ногами — кинувся праворуч, прослизнув між темними руками велетня й помчав крізь найближчий коридор.
Раптом Лео опинився у вщент зруйнованому Таборі Напівкровок. Будиночки, схожі на обвуглені лушпайки. Спалені поля жевріють у місячному сяйві. Обідній павільйон перетворився на купку білого каміння, а Великий Будинок охоплювало полум’я, і його вікна палали, наче очі демона.
Лео продовжив бігти, переконаний, що тіньовий велетень досі женеться позаду.
Обабіч лежали тіла грецьких та римських напівбогів. Лео хотілось перевірити, чи вони ще живі. Хотілось допомогти. Але невідомо чому він знав, що не має на це часу.
Він прискорився в напрямку єдиних вцілілих, яких побачив, — групи римлян, які стояли біля волейбольного майданчика. Два центуріони, безтурботно опершись на свої списи, балакали з високим та худим білявим хлопцем у пурпуровій тозі. Лео зупинився. Це був той псих Октавіан, авгур з Табору Юпітера, той, який весь час волав про війну.
Октавіан повернув своє обличчя до Лео, але був наче в трансі. Риси обличчя розслаблені, очі заплющені. А коли він заговорив, пролунав Геїн голос:
— Цьому не перешкодити. Римляни рушили на схід від Нью-Йорка. Вони прямують до вашого табору — і ніщо їх не затримає.
Лео придушив бажання луснути Октавіана по обличчю й продовжив бігти.
Він видерся на Пагорб Напівкровок. Блискавка розколола величезну сосну на вершині.
Раптом у нього підкосилися ноги. Протилежного схилу пагорба просто не було, його наче зрізали ножем. Увесь світ, що був під ним, також зник. Усе, що Лео побачив, — це хмари далеко внизу, звивистий срібний килимок під темним небом.
— Ну? — пролунав різкий голос.
Лео здригнувся.
Між корінням розколотої сосни утворилася печера. Біля неї стояла навколішки жінка.
Це була не Гея. Вона швидше нагадувала живу Афіну Парфенос, у такому самому золотому вбранні та з оголеними руками кольору слонової кістки. Коли жінка підвелась, Лео ледве не звалився з краю світу.
Її обличчя було по-царськи вродливим. Високі вилиці та величезні темні очі. Волосся, прибране у вишукану давньогрецьку зачіску, прикрашали витки смарагдів та діамантів, що мимохіть викликало у Лео згадку про новорічну ялинку. Від жінки віяло чистою ненавистю. Її губи були міцно стиснуті, а перенісся вкрили зморшки.