— Дитя ремісника, — глумливо промовила вона. — Ти не загроза, але, гадаю, з чогось моя помста таки має початись. Обирай.
Лео намагався відповісти, але наче проковтнув язика від паніки. Затиснутий між царицею ненависті з одного боку та велетнем, який переслідував його десь позаду, з іншого, він гадки не мав, що робити.
— Він незабаром буде тут, — попередила жінка. — Мій темний приятель не подарує тобі такої розкоші, як вибір. Урвище або печера, хлопче!
Раптом Лео зрозумів, що вона має на увазі. Він у глухому куті. Може стрибнути, але це самогубство. Навіть якщо під хмарами є земля, він розіб’ється на смерть, або просто падатиме цілу вічність.
Але печера... Він вгледівся в темний отвір між корінням. Зсередини тхнуло гниллю та смертю. Було чутно якесь шарудіння та голоси, що перешіптувалися в пітьмі.
Це дім мертвих. Якщо він піде туди, то ніколи вже не повернеться.
— Так, — промовила жінка. На її шиї висів дивний кулон, схожий на круглий лабіринт. В очах було стільки люті, що Лео нарешті зрозумів, чому замість слова «божевільний» іноді використовують «скажений». Ця жіночка просто сказилася через свою ненависть. — Дім Аїда чекає. Ти станеш першим слабким гризуном, який помре в моєму лабіринті. Ти маєш тільки одну можливість урятуватись, Лео Вальдес. Тож вирішуй.
Вона вказала на урвище.
— Ви збожеволіли, — нарешті вимовив Лео.
А не варто було. Жінка схопила його за зап’ясток.
— Може, мені краще вбити тебе зараз, поки мій темний друг не прийшов?
Пагорб тремтів від кроків. Велетень наближався. Повитий тінями, величезний, важчезний, він прагнув убивати.
— Чув про смерть уві сні, хлопче? — запитала жінка. — Це можливо, від рук чаклунки!
Рука Лео задимилась. Дотик жінки діяв, наче кислота. Хлопець спробував звільнитись, але хватка була сталевою.
Він розкрив рота, аби закричати. Масивна постать велетня, затьмарена стовпами чорного диму, нависла над ним.
Велетень здійняв кулак. Крізь сон почувся чийсь голос.
— Лео! — Джейсон трусив його за плече. — Агов, старий, чого це ти поліз обійматися з Нікою?
Очі Лео різко розплющилися. Він обома руками обіймав статую богині перемоги. Певно, борсався вві сні. Вчепився за Ніку, як чіплявся в дитинстві за подушку, коли йому снились кошмари. (Ох і ніяково ж було в дитячих притулках!)
Виплутавшись із обіймів богині, Лео підвівся і потер обличчя.
— Та таке, — пробурчав він. — Просто пообіймались трохи. А що там у вас?
Джейсон не кепкував з нього. Лео був удячйий за це. Крижані блакитні очі друга дивились спокійно та серйозно. Маленький шрам на роті сіпнувся, як робив завжди, коли Джейсон збирався поділитись поганими новинами.
— Ми перетнули гори, — промовив хлопець. — Уже майже в Болоньї. Приєднуйся до нас у їдальні. Ніко має свіжі новини.
X Лео
Лео сконструював стіни їдальні таким чином, що вони показували в реальному часі різні місця з Табору Напівкровок. Спочатку це здавалось прикольною ідеєю. Тепер він уже не був так певен.
Картинки з дому — табірні співи, вечері в павільйоні, волейбольні матчі біля Великого Будинку, — здавалось, тільки засмучували друзів. Що більше віддалявся Лонг-Айленд, то гірше ставало. Часові пояси змінювались, змушуючи Лео відчувати відстань при кожному погляді на стіни. Тут, в Італії, сонце щойно зійшло. У Таборі Напівкровок була північ. Біля дверей будиночків тріскотіли смолоскипи. У місячному сяйві блищали хвилі Лонг-Айлендської затоки. Численні відбитки ніг укривали пляж, наче його щойно залишив великий натовп.
Лео раптом збагнув, що вчора — тобто кілька годин тому, тобто яка в біса різниця — було четверте липня.
Вони пропустили щорічну пляжну вечірку з приголомшливими феєрверками, які готували брати та сестри Лео з Дев’ятого будиночка.
Він вирішив не згадувати про це у присутності решти команди, але сподівався, що друзі вдома чудово відсвяткували. Їм також треба було якось підтримувати гарний настрій.
Лео постійно пригадував картини зі сну: зруйнований, усипаний тілами загиблих табір; Октавіан на волейбольному полі, який безтурботно говорить голосом Геї.
Лео втупив очі у свою яєчню з беконом. Він шкодував, що не може вимкнути відео на стіні.
— Ну, — промовив Джейсон, — якщо ми зібрались...
Він сидів на чолі столу, як зазвичай. Після втрати Аннабет Джейсон усіма силами намагався бути хорошим ватажком. Як колишній претор, він був звичний до цього, і все ж, Лео бачив, що другові нелегко. Очі Джей-сона стали більш запалими, ніж раніше, а світле волосся — нехарактерно скуйовдженим, наче він забував його причесати.