Дівчина сумувала за своїм ліжком у бараках П’ятої когорти. Сумувала за вечерями в їдальні: за вітряними духами, які шугали з тарілками в повітрі, та легіонерами, які жартували про воєнні ігри. Їй хотілось поблукати вулицями Нового Рима, тримаючись за руки з Френком. Хотілося бодай раз відчути, як це: бути звичайною дівчиною зі справжнім, милим та турботливим хлопцем.
Та над усе їй хотілося почуватися в безпеці. Вона втомилася весь час боятися та нервувати.
Хейзел підійшла на шканці та спостерігала, як Ніко діставав з рук скалки, а Лео тицяв по кнопках корабельної консолі.
— Ну, це була фантастична лажа, — промовив Лео. — Може, розбудити решту?
Хейзел кортіло відповісти ствердно, але решта команди чергувала всю ніч і заслуговувала на відпочинок. Захист корабля неймовірно виснажував. Здавалось, кожні кілька годин якесь чудовисько вирішувало, що «Арго II» виглядає доволі смачно.
Кілька тижнів тому Хейзел нізащо б не повірила, що хтось здатен проспати напад нуменів, але зараз у неї не виникало сумнівів, що друзі досі безтурботно дають хропака у своїх каютах. Коли їй самій випадала нагода звалитись у ліжко, вона спала, наче в комі.
— Їм потрібен відпочинок, — промовила Хейзел. — Доведеться самотужки знайти інший шлях.
— Га. — Лео сердито втупив очі у свій монітор.
У рваній робочій сорочці та заплямованих мастилом джинсах він мав такий вигляд, наче його щойно у борцівському двобої переміг локомотив.
Відтоді, як Персі та Аннабет впали у Тартар, Лео працював майже без упину. Він став дратівливим та навіть більш одержимим своїми винаходами, ніж раніше.
Хейзел непокоїлася за нього. Але певною мірою відчувала від цієї зміни полегшення. Бо щоразу, коли Лео усміхався або жартував, він занадто нагадував їй Семі, свого прадіда... першого хлопця Хейзел з далекого тисяча дев’ятсот сорок другого.
Тьху! Чому її життя мусить бути таким заплутаним?
— Інший шлях, — пробурчав Лео. — А ти такий бачила?
На його моніторі світилася мапа Італії. Посеред чоботоподібного острова тягнулися Апенніни. Зелена цятка, що позначала «Арго II», блимала на західному боці гірської системи, за кількасот миль на північ від Рима. Їхній шлях здавався легким. Потрібно було дістатись до місця під назвою Епір у Греції та знайти стародавній храм, що зветься Домом Аїда (або Плутона, якщо на римський лад, або, як подобалося думати про нього Хейзел, Завжди Відсутнього Найгіршого у Світі Батька).
Аби дістатись Епіру, вони мали б летіти просто на схід — через Апенніни та Адріатичне море. Але план не спрацював. Кожна спроба перетнути хребет Італії закінчувалася нападом гірських богів.
Останні два дні друзі рухалися на північ та сподівалися знайти безпечний прохід, але марно. Нумен-монтануми були синами Геї, найменш улюбленої богині Хейзел, через що вони виявилися дуже цілеспрямованими супротивниками. «Арго II» не міг злетіти достатньо високо, щоб уникнути їхніх атак, і попри всю свою броню розвалився б на тріски, якби Лео спробував прорватися крізь гори на швидкості.
— Це наша провина, — промовила Хейзел. — Моя та Ніко. Нумени відчувають нас.
Вона мигцем глянула на брата. Відтоді як вони звільнили його з полону велетнів, він потроху відновлював сили, але й досі був до болю худим. Чорна футболка та джинси висіли на статурі, що нагадувала скелет. Довге темне волосся окреслювало запалі очі. Колись оливкова шкіра набула хворобливо-зеленого відтінку, наче живиця.
За людським віком йому ледве виповнилося чотирнадцять, лише на рік більше ніж Хейзел, але ця картина була неповною. Як і Хейзел, Ніко ді Анжело був напівбогом з іншої ери. Від нього наче віяло старістю — сумним усвідомленням того, що він не належить до сучасного світу.
Хейзел знала Ніко нещодавно, але добре розуміла його смуток, навіть поділяла. Діти Аїда (або Плутона) мало коли проживали щасливі життя. А судячи з того, що розповів їй брат минулого вечора, найбільше випробовування тільки чекало на них попереду, у Домі Аїда, — випробовування, про яке він благав нікому не розповідати.
Ніко стиснув руків’я свого меча зі стигійської сталі.
— Земляні духи ненавидять дітей підземного світу — це правда. Ми у них у печінках сидимо — майже буквально. Але гадаю, що нумени у будь-якому разі помітили б цей корабель. Ми веземо Афіну Парфенос. Вона наче чарівний радіомаяк.
Згадка про величезну статую, що займала більшу частину трюму, змусила Хейзел здригнутися. Друзі дорогою ціною врятували її з печери в Римі, але гадки не мали, що з нею робити далі. Поки що вона була придатна тільки на те, аби сповіщати якомога більше чудовиськ про їхню присутність.