— Забирай! — запропонував Пассал. — Її виготовив Одіссей, щоб ти знав! Забирай і відпусти нас.
— Одіссей? — перепитав Джейсон. — Той самий?
— Так! — вискнув Пассал. — Виготовив її, коли зістарився в Ітаці. Один з останніх його винаходів — і ми його вкрали!
— Як вона працює? — запитав Лео.
— О, ніяк, — відповів Акмон. — Що він там бубонів про відсутній кристал? — Він зиркнув на брата.
— «Ах, якби тільки я... — промовив Пасалос. — Треба було взяти кристал». Він це бурмотів уві сні, коли ми вкрали його штуку. — Карлик стенув плечима. — Гадки не маю, що це означає. Але блискунька твоя! Можна нам тепер піти?
Лео не знав, нащо йому астролябія. Вона безумовно була зламаною. Хлопець відчував, що це не та річ, про яку говорила Геката. Проте Лео сунув її до кишені свого чарівного пояса.
Він перевів погляд на другий дивний трофей — книгу в шкіряній палітурці. Назва, написана невідомою мовою, була витиснена золотою фольгою, але цим блискучість книги обмежувалась. Та й книголюбами керкопи не здавались.
— Що це? — Лео помахав книгою перед карликами, які досі обливались сльозами від диму.
— Облиш! — відповів Акмон. — Просто книга. Ми забрали її у нього через гарну золоту обкладинку.
— У нього? — перепитав Лео.
Акмон і Пассал обмінялись знервованими поглядами.
— Молодший бог, — відповів Пассал. — У Венеції. Облиште, кажу вам.
— Венеція. — Джейсон нахмурено поглянув на Лео. — Нам хіба не туди після цього?
— Туди.
Лео оглянув книгу. Слів він не розумів, але там містилося чимало ілюстрацій: коси, усілякі рослини, сонце, візок з волами. Він не уявляв, як усе це може бути важливим, але якщо книгу викрали у молодшого бога з Венеції — наступного місця, куди їх відіслала Геката, — то саме її вони й мусили знайти.
— Де саме нам шукати цього молодшого бога? — запитав Лео.
— Ні! — завив Акмон. — Тільки не повертайте її йому! Якщо він дізнається, що це ми її вкрали...
— То знищить вас, — здогадався Джейсон. — Те саме зробимо й ми, якщо не розповісте, а ми до цього значно ближче. — Він притиснув вістря меча до волохатої горлянки Акмона.
— Гаразд, гаразд! — завищав карлик. — La Casa Nera! Calle Frezzeria!
— Це адреса? — спитав Лео.
Обидва карлики несамовито закивали.
— Тільки, будь ласка, не кажіть йому, що це ми її викрали, — заблагав Пассал. — Він дуже злий!
— Хто він? — поцікавився Джейсон. — Який бог?
— Я... я не можу сказати, — запинаючись, вимовив Пассал.
— Можеш-можеш! — погрозив Лео.
— Не можу! — нещасно відповів Пассал. — Тобто я справді не можу. Я не можу його вимовити! Тр... трі... це занадто складно!
— Тру, — прийшов на допомогу Акмон. — Тру-то... забагато складів!
Обидва розридались.
Хто його зна, чи брехали ті керкопи, чи ні, але важко було сердитися на ридаючих карликів, хоч як не дратувало їхнє строкате вбрання.
Джейсон опустив меч.
— Що робитимемо з ними, Лео? Повернемо в Тартар?
— Ні, будь ласка! — завив Акмон. — Минуть тижні, перш ніж ми зможемо повернутись.
— Якщо Гея взагалі нам дозволить! — хлюпав носом Пассал. — Вона тепер контролює Браму Смерті. Вона дуже на нас розлютиться.
Лео подивився на карликів. Він бився з багатьма чудовиськами і ніколи не картав себе, коли перетворював їх на пил, але цей випадок був не таким, як решта. Зізнатись собі в цьому було нелегко, але Лео, можна сказати, поважав цих малюків. Вони влаштовували прикольні витівки й любили все блискуче. У якомусь сенсі карлики скидалися на Лео. До того ж Персі з Аннабет (хоча б вони були живі!) саме цієї миті блукали Тартаром у пошуках Брами Смерті. Відправляти цих мавпоподібних близнят у той самий кошмар... ну, це було якось неправильно.
Лео уявив, як Гея сміється з його слабкості — м’якотілий напівбог, який не може вбити чудовиськ. Пригадав сон про Табір Напівкровок у руїнах, про поля, всипані тілами греків та римлян. Пригадав Октавіана, який говорив голосом богині землі: «Римляни рушили на схід від Нью-Йорка. Вони прямують до вашого табору. Ніщо їх не затримає».
— Ніщо їх не затримає, — задумливо пробурмотів Лео. — А якщо...
— Що? — перепитав Джейсон.
Лео подивився на карликів.
— Буде вам угода.
Очі Акмона загорілись.
— Тридцять відсотків?
— Ми залишимо вам скарби, — відповів Лео, — окрім тих, що належать нам, астролябії і книги, що ми повернемо чуваку з Венеції.
— Але він знищить нас! — завив Пассал.
— Ми не скажемо, де взяли її, — пообіцяв Лео. — І не вб’ємо вас, а відпустимо.
— Е-е... Лео? — стурбовано запитав Джейсон.