— ВЖУХ! — Титан захоплено усміхнувся і виконав танок переможця. — Вжух, вжух, вжух!
Персі забув, як розмовляти. Він не міг змусити себе повірити, що сталося щось насправді хороше. Аннабет здавалась не менш ошелешеною.
— Я... як?.. — затиналась вона.
— Персі мене покликав! — радісно відповів прибиральник. — Так, саме так.
Аннабет відповзла ще трохи. Її рука сильно кровоточила.
— Покликав тебе? Але... стривайте. Ти Боб? Той самий Боб?
Прибиральник помітив рани Аннабет і насупив брови.
— Ай-ай-ай.
Аннабет здригнулась, коли він присів біля неї.
— Усе добре, — ледь вимовив Персі, досі слабкий від болю. — Він дружелюбний.
Персі пригадав, як зустрів Боба вперше. Тоді титан зцілив серйозну рану на його плечі одним тільки дотиком. От і зараз прибиральник легенько плеснув по передпліччю Аннабет — і воно миттю загоїлось.
Боб хихикнув, задоволений собою, а потім стрибнув до Персі й зцілив його шию та руку. Титанові руки були напрочуд теплими та лагідними.
— Отак краще! — повідомив Боб, його моторошні срібні очі блищали від задоволення. — Я — Боб, друг Персі.
— Е-е... еге, — вимовив Персі. — Дякую за допомогу, Бобе. Дуже приємно знову тебе бачити.
— Так! — погодився прибиральник. — Боб. Це я. Боб, Боб, Боб. — Він засовався на місці, вочевидь, задоволений своїм ім’ям. — Я допомагаю. Я почув своє ім’я. Угорі, у палаці Аїда, ніхто не кличе Боба, якщо нема безладу. Бобе, прибери ці кістки. Бобе, вимий цих змучених духів. Бобе, в обідній залі вибухнув зомбі.
Аннабет спантеличено поглянула на Персі, але він не мав пояснення цих слів.
— А потім я почув поклик друга! — Титан заблищав зубами. — Персі сказав: «Бобе!»
Він схопив Персі за руку та підняв його на ноги.
— Круто, — промовив Персі. — Серйозно. Але як ти...
— О, не час розмовляти. — Обличчя Боба стало серйозним. — Ми мусимо йти, поки вас не знайдуть. Вони йдуть. Так, саме так.
— Вони? — перепитала Аннабет.
Персі оглянув небокрай. Він не бачив жодного чудовиська, яке б наближалося до них, — тільки голе сіре пустище.
— Так, — погодився Боб. — Але Боб знає шлях. Ходімо, друзі! Розважимося!
XVII Френк
Френк прокинувся пітоном — і це вельми його збентежило.
Сам факт перетворення був звичною справою. Він весь час це робив. Але перетворитися з однієї тварини на іншу вві сні? Таке було вперше. У нього не було сумнівів, що задрімав він не змією, а як зазвичай — собакою.
Френк з’ясував, що ніч минає значно краще, коли він скручується у койці в подобі бульдога. Бозна-чому кошмари тоді турбували менше, а безперервний галас у голові майже зникав.
Він гадки не мав, чому перетворився на сітчастого пітона, але це принаймні пояснювало сон, де він повільно ковтає корову. Щелепа досі нила.
Френк зібрався з духом і перетворився назад на людину. Тієї самої миті повернувся шалений головний біль, разом із голосами.
«Бийся з ними! — кричав Марс. — Забери корабель! Захисти Рим!»
Голос Ареса загорланив у відповідь: «Убий римлян! Кров і смерть! Великі гармати!»
Батькові римська та грецька особистості волали одна на одну у Френковій голові під звичний звуковий супровід боїв. Вибухи, автоматні черги, рев реактивних літаків — наче хтось встановив сабвуфер у Френковій голові.
Френк сів. Його нудило від болю. Як і щоранку, він глибоко вдихнув повітря і втупив очі в ліхтар на столі — крихітний вогник, що палав і вдень, і вночі, живлячись чарівною олією з корабельного сховища.
Вогонь... його найбільший страх. Відкрите полум’я у власній кімнаті жахало, але водночас допомагало зосередитись. Шум у голові відходив на другий план і звільняв місце для думок.
Тепер це вдавалося значно легше, але Френк уже багато днів був цілковитим тягарем для друзів. Щойно спалахнула сутичка в Таборі Юпітера, як два голоси бога війни почали безупинно репетувати. Відтоді Френк ходив у заціпенінні, майже ні на що не здатний. Він поводився, як недоумок, і був певен, що друзі вже гадають, чи не збожеволів він.
Він не хотів їм розповідати. Вони б ніяк не змогли цьому зарадити. Судячи з розмов, ніхто з них не мав такої біди, як волаючі у вухо божественні батьки.
Так поталанило тільки Френкові, але він мусив опанувати себе. Друзям потрібна його допомога — особливо зараз, коли Аннабет немає поряд.
Вона була такою доброю до нього. Навіть коли він був настільки збентеженим, що поводився як блазень, вона не втрачала терпіння і намагалася допомогти. Поки Apec кричав, що дітям Афіни не можна довіряти, а Марс ревів, що треба вбити всіх греків, у Френковому серці зародилась до Аннабет велика повага.