Кожне чудовисько було розміром з корову, із зігнутою спиною, як у коня зі зламаним хребтом, розкуйовдженим сірим хутром, тонкими ногами та чорними роздвоєними копитами. Їхні голови здавались занадто важкими для ший. Довгі, як у мурахоїда, хоботи звисали додолу, а довжелезні сірі гриви цілковито закривали очі.
Френк якийсь час спостерігав, як один з волохачів незграбно поплентався набережною, то нюхаючи бруківку, то облизуючи її довгим язиком. Туристи байдуже його оминали. Декілька навіть погладили. «Чому смертні такі спокійні?» — подумав Френк. І тоді чудовисько замерехтіло. На якусь мить воно перетворилось на старого гладкого бігля.
Джейсон крякнув.
— Смертні гадають, що це безпритульні собаки.
— Або не безпритульні, а просто гуляють без господарів, — промовила Пайпер. — У мого тата якось були зйомки у Венеції. Пам’ятаю, як він розповідав, що тут усюди собаки. Венеціанці їх обожнюють.
Френк нахмурився. Він завжди забував, що тато Пайпер — Трістан МакЛін, кінозірка світового масштабу. Вона мало коли розповідала про нього, і взагалі, як на дівчину, яка зросла в Голлівуді, Пайпер здавалась дуже звичайною. Френка це влаштовувало. Що-що, а папараці, які зніматимуть його епічні невдачі, тут були не потрібні.
— Але що воно таке? — повторив він запитання Хейзел. — На вигляд наче... голодні кошлаті корови з хутром вівчарок.
Френк зробив паузу, чекаючи, що хтось його просвітить. Знавців не знайшлось.
— Може, вони безпечні, — припустив Лео. — На смертних не зважають.
— Безпечні! — Глісон Хедж розсміявся. На ньому були звичні спортивні штани, футболка та тренерський Свисток. Вираз обличчя, як завжди, був непривітний, але тепер це згладжувала одна рожева резинка, що залишилась після карликів-пустунів з Болоньї. Френк побоювався говорити про це тренеру. — Вальдесе, скільки безпечних чудовиськ ти зустрічав? Треба просто націлити балісту й подивитись, що трапиться!
— Е-е, ні, — відповів Лео.
Френк ледве не вперше погодився з Лео. Чудовиськ забагато. Неможливо влучити в одного й не зачепити натовп туристів. До того ж, якщо волохачі запанікують і кинуться навтьоки...
— Нам доведеться піти повз них і сподіватись, що вони мирні, — промовив Френк, уже починаючи шкодувати про свій план. — Тільки так ми знайдемо власника книги.
Лео дістав книгу в шкіряній палітурці та постукав по наліпці з адресою, яку залишили йому болонські карлики.
— La Casa Nera, — прочитав він. — Calle Frezzeria.
— Чорний будинок, — переклав Ніко ді Анжело. — Calle Frezzeria — це вулиця.
Френк ледь не підстрибнув, коли усвідомив, що Ніко стоїть біля нього. Хлопчина завжди був таким тихим і зануреним у роздуми, що наче розчинявся в повітрі, коли мовчав. Хейзел, може, і повернулась із мертвих, але Ніко походив на привида значно більше.
— Ти говориш італійською? — поцікавився Френк.
Ніко погрозливо на нього зиркнув, мовляв: «Обережно із запитаннями». Але відповів досить спокійно.
— Френк має рацію. Єдиний спосіб — зайти в саме місто. Венеція — лабіринт. Доведеться змиритися з натовпом та з цими... чим би вони не були.
У ясному літньому небі прогримів грім. Минулої ночі вони пройшли крізь кілька бур. Френк думав, що погода поліпшилась, але тепер певен не був. Повітря стало задушливим, наче в сауні.
Джейсон похмуро поглянув на обрій.
— Мабуть, мені слід залишитись на борту. У вчорашній бурі було багато вентусів. Якщо вони вирішать знову напасти на корабель...
Йому не обов’язково було закінчувати. Вони всі зустрічалися з розлюченими вітряними духами, а Джейсон був єдиним, хто міг дати їм раду.
Тренер Хедж рохнув.
— Ну, я теж залишусь. Якщо ви, м’якотілі пиріжки, збираєтесь неквапливо ходжати Венецією, навіть не ляснувши жодного з тих волохатих звірів по голові, забудьте про мене. Я не люблю нудних вилазок.
— Усе гаразд, тренере! — ошкірився Лео. — Нам досі треба полагодити грот-щоглу. А потім мені знадобиться ваша допомога в машинному відділенні. Хочу прилаштувати дещо новеньке.
Не подобався Френкові блиск в очах Лео. Відтоді, як їхній головний механік знайшов Архімедову сферу, на кораблі прилаштували багато чого «новенького». Зазвичай, усе це вибухало й заповнювало димом Френкову каюту, що знаходилася просто над машинним відділенням.
— Ну... — Пайпер тупцювалася. — Хто б не йшов, він має розумітися на тваринах. Я, е-е... не дуже ладнаю з коровами.
Щось підказувало Френкові, що насправді все дещо складніше, але він вирішив не запитувати.
— Я піду, — сказав він.
Френк не певен був, чому зголосився. Може, прагнув нарешті зробити бодай щось корисне. Може, просто не хотів, щоб це вирішили замість нього: «Тварини? Френк уміє перетворюватись на тварин! Хай він іде!»