Лео поплескав його по плечу й вручив книгу в шкіряній палітурці.
— Круто. Якщо минатимеш будівельний магазин, можеш узяти мені кілька ключів два на чотири і галон смоли?
— Лео, — докорила йому Хейзел, — він не по крамницях іде.
— Я піду з Френком, — запропонував Ніко.
У Френка засіпалося око. Крики богів війни в його голові досягли максимуму:
«Убий його! Мерзенний грекус!»
«Не смій! Я обожнюю мерзенних грекусів!»
— Е-е... ти ладнаєш з тваринами? — поцікавився Френк.
Ніко безрадісно усміхнувся.
— Узагалі, більшість тварин мене ненавидить. Вони здатні відчувати смерть. Але в цьому місті є щось таке... — Його обличчя спохмурніло. — Багато смертей. Неспокійних духів. Якщо я піду, то зможу тримати їх подалі від нас. До того ж, як ти помітив, я знаю італійську.
Лео почухав голову.
— Багато смертей, кажете? Я особисто намагаюсь уникати смертей, але ви, друзі, розважайтесь!
Френк не певен був, що лякає його більше: волохаті коровоподібні чудовиська, полчища неспокійних привидів чи прогулянка на самоті з Ніко ді Анжело.
— Я теж піду. — Хейзел узяла Френка за руку. — Три — найкраще число для завдань напівбогів, так?
Френк намагався не виказати полегшення, йому зовсім не хотілось образити Ніко. Але він глянув на Хейзел і сказав їй очима: «Дякую, дякую, дякую».
Ніко з такою цікавістю вдивлявся в канали, наче розмірковував, які нові та цікаві види злих духів можуть ховатися там.
— Ну, от і вирішили. Ходімо шукати власника цієї книги.
XVII Френк
Френку, може і сподобалась би Венеція, якби не літо, туристичний сезон і полчища величезних волохатих звірів. Пішохідні доріжки між рядами старих будинків та каналами ледве вміщали незчисленних туристів, які, штовхаючись одне з одним, намагались робити світлини. Чудовиська тільки все погіршували. Вони просто човгали куди заманеться, з опущеними головами, нюхаючи бруківку, і повсякчас наштовхувалися на смертних.
Один з волохачів знайшов собі щось цікаве на узбіччі дороги. Він почав мацати й облизувати тріщину між камінням, поки назовні не висунувся якийсь зеленуватий корінець. Чудовисько радісно його всмоктало і почовгало далі.
— Що ж, вони травоїдні, — помітив Френк. — Це гарні новини.
Хейзел стиснула його долоню.
— Хіба що вони не доповнюють свою дієту напівбогами. Сподіваюсь, не доповнюють.
Френкові було так приємно тримати її за руку, що натовп, спека та чудовиська раптом припинили його турбувати. Він почувався потрібним — корисним.
Не те, щоб Хейзел треба було захищати. Кожний, хто бачив її з оголеним мечем верхи на Аріоні, знав, що вона може подбати про себе. Проте Френкові подобалося бути поруч із нею, уявляючи себе її приватним охоронцем. Якщо будь-яке з цих чудовиськ раптом спробує її скривдити, він охоче перетвориться на носорога і зіштовхне нахабу в канал.
А чи зможе він перетворитися на носорога? Френк ніколи цього не пробував.
Ніко зупинився.
— Тут.
Вони повернули у коротенький провулок, залишивши канал позаду. Попереду була маленька площа, оточена п’ятиповерхівками. Місце було навдивовижу безлюдним — наче смертні відчували, що тут небезпечно. У центрі брукованого подвір’я стояв старий, укритий мохом колодязь, коло якого обнюхувала землю дюжина кудлатих корів.
— Забагато корів в одному місці, — промовив Френк.
— Еге, але подивіться туди, — Ніко кивнув головою. — Крізь ту арку.
У Ніко, вочевидь, був чудовий зір. Бо Френкові довелося примружитися. На протилежному кінці площі стояла оздоблена левами кам’яна арка, якою починалася вузенька вулиця. Одразу за аркою чітко виділявся на фоні решти чорний будинок — поки що це була єдина чорна будівля з усіх, побачених Френком у Венеції.
— La Casa Nera, — здогадався він.
Хейзел міцніше стиснула його пальці.
— Не подобається мені ця площа. Вона якась... холодна.
Френк досі обливався потом, тож гадки не мав, що вона має на увазі.
Але Ніко кивнув. Він вдивлявся у вікна будинку, більшість з яких була забита дошками.
— Маєш рацію, Хейзел. Цей район кишить лемурами.
— Лемурами? — знервовано перепитав Френк. — Ти ж говориш не про пухнастих малюків з Мадагаскару?
— Розгнівані привиди, — відповів Ніко. — Лемури живуть тут ще з часів Римської імперії. Вони є у багатьох італійських містах, але я ніколи не відчував таке велике скупчення в одному місці. Мені мама розповідала... історії про привидів Венеції.