Тоді він помітив кам’яне різьблення на одному з балконів чорного будинку — символ Венеції.
Наступної миті Френк уже був дорослим левом. Він войовниче загарчав, а потім вистрибнув з оточення чудовиськ і приземлився за вісім метрів, на стару кам’яну криницю.
Чудовиська заревіли у відповідь. Троє з них водночас кинулись у напад, але Френк був напоготові. Його лев’ячі рефлекси були створені для швидкісного бою.
Пазурами він роздер двох чудовиськ, перетворивши на пил, а потім всадив ікла в шию третього і відкинув його геть.
Залишалося семеро, а також двоє, які погналися за його друзями. Перевага вочевидь була не на Френковому боці, але йому треба було утримувати увагу більшої частини стада на собі. Він знову заревів на чудовиськ. Ті повільно позадкували.
Їх було більше, так. Але Френк був царем звірів. І чудовиська розуміли це. А ще вони щойно бачили, як він відправив трьох їхніх товаришів у Тартар.
Френк скористався перевагою й зістрибнув з криниці, вишкіривши ікла. Стадо почало відступати.
Якщо Френк зможе якось їх обійти, а потім повернутись і побігти за друзями...
Усе йшло непогано, поки Френк не зробив перший крок назад. Одна з «корів», або найхоробріша або найтупіша, сприйняла це як прояв слабкості. Вона зірвалась з місця і випустила йому в обличчя клуб зеленого газу.
Френк роздер чудовисько, але отрута вже починала діяти. Він змусив себе не дихати, але хутро на його морді почало облазити. В очах кололо. Френк почав задкувати, хитаючись від запаморочення і майже повністю втративши зір, і начебто почув десь здалеку крик Ніко.
— Френку! Френку!
Він намагався зосередитись. Тіло знову стало людським. Нудило й хитало. Обличчя саднило, наче з нього зірвали шкіру. Попереду, між ним та стадом, клубочилася зелена газова хмара. Решта «корів» пильно дивилася на нього, напевно гадаючи, чи залишились у цього напівбога ще якісь козирі в рукаві.
Френк озирнувся. Під кам’яною аркою стояв Ніко ді Анжело, в одній руці тримаючи свій чорний стигійський меч, а другою кваплячи Френка. Біля ніг Ніко темніли дві калюжі — безсумнівно, останки «корів», які погналися за ним.
А Хейзел... нерухомо сиділа, опершись на стіну позаду брата.
Френк забув про стадо чудовиськ і кинувся до них. Він промчав повз Ніко і схопив Хейзел за плечі. Її голова впала йому на груди.
— Зелений газ влучив їй просто в обличчя, — нещасно промовив Ніко. — Я... я виявився недостатньо швидким.
Френк не міг зрозуміти, чи вона дихає. У його грудях боролися гнів і розпач. Він завжди боявся Ніко. Але тепер йому кортіло дати синові Аїда такого копняка, щоб він полетів у найближчий канал. Може, це було і несправедливо, але Френкові було байдуже. Так само як і богам війни, які репетували у його голові.
— Треба повернути її на корабель, — промовив він.
Стадо коровочудовиськ обережно наблизилися до арки і заревіли, немов у сурми. З сусідніх вулиць пролунала відповідь інших чудовиськ. Підкріплення от-от мусило оточити напівбогів.
— Ми нізащо не дістанемося пішки, — промовив Ніко. — Перетворюйся на орла, Френку! Не хвилюйся за мене. Поверни її на «Арго II»!
Френкове обличчя палало. Крики в голові ставали дедалі гучнішими. Він не знав, чи зможе перетворитися на орла, але вже збирався спробувати, коли позаду них пролунав голос:
— Друзі вам не допоможуть. У них немає протиотрути.
Френк обернувся. На ґанку чорного будинку стояв парубок у джинсах та джинсовій сорочці. У нього було хвилясте чорне волосся і привітна усмішка, хоча Френк сумнівався в його привітності. Швидше за все хлопець навіть не був людиною.
Але тоді Френкові було байдуже.
— Ти можеш її зцілити?
— Авжеж, — відповів незнайомець. — Але вам краще поквапитись усередину. Здається, ви розлютили всіх катоблепасів у Венеції.
XIX Френк
Вони ледве встигли всередину.
Щойно господар зачинив засуви, коровочудовиська з ревом натиснули на двері, від чого ті затремтіли на петлях.
— О, вони не ввійдуть, — пообіцяв джинсовий хлопець. — Тепер ви у безпеці!
— У безпеці? — випалив Френк. — Хейзел умирає!
Господар нахмурився, наче невдоволений тим, що Френк псує йому чудовий настрій.
— Так, так. Несіть її сюди.
Френк з Хейзел на руках попрямували слідом за чоловіком у дальні кімнати. Ніко запропонував допомогу, але Френк відмовився. Хейзел важила як пір’ячко, до того ж тіло Френка переповнював адреналін. Він відчував її тремтіння, тож принаймні знав, що вона досі жива, але шкіра Хейзел була холодною. І на її губах з’явився зеленуватий відтінок... чи це він просто марить?