Френкові очі досі горіли від подиху чудовиська. Легені пекло так, наче він вдихнув палаючу капусту. Френк гадки не мав, чому газ подіяв на нього слабше, ніж на Хейзел. Мабуть, вона більше вдихнула. Але він ладен був віддати все на світі, аби помінятись із нею місцями. Тільки б це врятувало її.
Марс і Apec загорланили в його голові, підбурюючи вбити Ніко, і джинсового чоловіка, і будь-кого, хто трапиться попідруч, але Френк приглушив галас.
Вітальня будинку нагадувала теплицю. Уздовж стін стояли столики, а на них — рослини в горщиках під флуоресцентними лампами. У повітрі тхнуло добривом. Може, венеціанці вирощують усе в будинках, через те, що вони оточені водою, а не землею? Френк не знав, але й не дуже довго переймався цими думками.
Дальня кімната нагадувала одночасно гараж, кімнату в студентському гуртожитку та комп’ютерну лабораторію. Поряд із лівою стіною світився ряд процесорів і ноутбуків. На їхніх дисплеях мерехтіли зображення зораних полів та тракторів. Біля правої стіни стояли ліжко, неохайний робочий стіл та відчинена шафа, набита запасним джинсовим одягом і купою землеробських знарядь, на кшталт вил та грабель.
Замість дальньої стіни були величезні гаражні двері. Поряд з ними стояла золотаво-червона відкрита колісниця з одним валом для колес, схожа на ті, на яких Френк ганяв у Таборі Юпітера. Обабіч наїзницької кабіни виступали два велетенських, оздоблених пір’ям крила. Огорнувшись навколо обідка лівого колеса, гучно хропів плямистий пітон.
Френк не знав, що пітони хропуть. Він сподівався, що сам не робив цього, коли минулої ночі перетворювався на пітона.
— Поклади свою подругу тут, — промовив джинсовий чоловік.
Френк обережно опустив Хейзел на ліжко. Він прибрав спату і спробував влаштувати дівчину зручніше, але її кінцівки наче задубіли. І шкіра вже поза сумнівів позеленішала.
— Що це були за корови? — випалив Френк. — Що вони з нею зробили?
— Катоблепаси, — промовив господар. — Катобле-пас, якщо в однині. Що з грецької перекладається як «той, хто дивиться вниз». Їх так назвали тому що...
— Вони завжди дивляться вниз. — Ніко ляснув себе по чолу. — Точно. Я пам’ятаю, як читав про них.
Френк впився у нього очима.
— Тобто тепер ти пам’ятаєш?
Ніко опустив голову ледве не нижче за катоблепаса.
— Я... коли я був меншим, то грав в одну дурнувату карткову гру. «Міфи і Магія». Катоблепас був на одній з карток з чудовиськами.
Френк кліпнув очима.
— Я грав у «Міфи і Магію». Ніколи не бачив такої картки.
— Вона була у спеціальній колоді «Африканський Екстрим».
— О!
Господар прокашлявся.
— Ви двоє закінчили, гм, гікувати, чи як там говорять?
— Так, вибачте, — пробурмотів Ніко. — Словом, катоблепаси мають отруйні подих та погляд. Я гадав, що вони живуть тільки в Африці.
Джинсовий чоловік знизав плечима.
— Там їхня батьківщина. Але їх випадково ввезли у Венецію кілька сотень років тому. Чули про Святого Марка?
Френку хотілось кричати від розпачу. «Як бодай щось із цього може бути зараз доречним? Але, якщо господар може зцілити Хейзел, то, мабуть, його краще не гнівати», — вирішив Френк.
— Святі? Вони не належать до грецької міфології.
Джинсовий чоловік видав короткий смішок.
— Ні, але Святий Марк — покровитель цього міста. Він помер у Єгипті, ох, дуже давно. Коли венеціанці стали впливовими... ну, артефакти святих притягували багато туристів за часів середньовіччя. Тож венеціанці вирішили викрасти мощі Святого Марка і привезти їх у свою церкву Сан Марко. Вони заховали його тіло у діжці з маринованою свининою.
— Це... огидно, — промовив Френк.
— Так, — з усмішкою погодився чоловік. — Мораль у тому, що не можна зробити щось подібне і не постраждати від наслідків. Венеціанці випадково вивезли з Єгипту ще дещо — катоблепасів. Вони потрапили сюди на тому кораблі та відтоді плодяться, наче пацюки. Обожнюють чарівне отруйне коріння, що тут росте, — болотні смердючі рослини, що лізуть з каналів. Це коріння робить їхній подих навіть більш отруйним! На смертних чудовиська, зазвичай, не звертають уваги, але на напівбогів... особливо на тих, які встають на їхньому шляху...
— Зрозуміло, — обірвав Френк. — Ви можете її зцілити?
Чоловік потиснув плечима.
— Можливо.
— Можливо? — Френкові знадобилась уся сила волі, щоб не вдавити цього хлопця.