— Це... пепероні?
— Спалені підношення, — відповів Персі. — Жертвоприношення Гермесу зі смертного світу, наскільки я зрозумів. З’явились у клубі диму. У нас є половина хотдога, виноград, тарілка смаженої яловичини і пакетик горіхового «М&Мs».
— «М&Мs» для Боба! — радісно промовив Боб. — Ну-у, ти ж не проти?
Аннабет була не проти. Персі приніс їй тарілку з яловичиною. Вона накинулась на їжу наче вовк. Вона ніколи не їла нічого смачнішого. М’ясо досі було гарячим і мало точнісінько таку саму гостро-солодку скоринку, як барбекю в Таборі Напівкровок.
— Знаю, — промовив Персі, прочитавши її вираз обличчя. — Я теж гадаю, що це з табору.
В Аннабет запаморочилось у голові від туги за домівкою. З кожним прийомом їжі таборяни спалюють частину харчів, щоб ушанувати своїх батьків-богів. Ува-жається, що дим догоджає богам, але Аннабет ніколи не замислювалась над тим, куди потрапляє їжа після спалення. Можливо, підношення з’являються на вівтарях богів на Олімпі... або навіть тут, посеред Тартару.
— Горіхові «М&Мs», — промовила Аннабет. — Конор Стуол кожного обіду спалював упаковку для свого тата.
Вона уявила, як сидить в обідньому павільйоні, спостерігає за вечірньою загравою над затокою Лонг-Айленд. Там вони з Персі уперше по-справжньому поцілувались. В очах запекло.
Персі поклав руку їй на плече.
— Агов, це ж добре. Справжня їжа з дому, еге ж?
Вона кивнула. Їсти вони закінчили мовчки.
Боб догриз останній горішок.
— Треба йти тепер. Вони будуть тут за декілька хвилин.
— За декілька хвилин? — Аннабет потягнулась до кинджала, а потім пригадала, що загубила його.
— Так... ну, я так гадаю... — Боб почухав своє сріблясте волосся. — У Тартарі з часом важко. Інакше.
Персі підкрався до краю кратера і визирнув у тому напрямку, звідки вони прийшли.
Нічого не бачу, але навряд чи це щось означає. Бобе, про яких велетнів ідеться? Про яких титанів?
Боб гмикнув.
— Не знаю щодо імен. Шестеро або семеро. Я відчуваю їх.
— Шестеро або семеро? — Аннабет почала побоюватись, що барбекю зараз вийде назовні. — А вони тебе відчувають?
— Не знаю. — Боб усміхнувся. — Боб не такий, як вони! Але вони відчувають напівбогів, так. Ви двоє сильно пахнете. У гарному сенсі. Як... гм. Як хліб з маслом!
— Хліб з маслом, — повторила Аннабет. — Що ж, це чудово.
Персі спустився назад до вівтаря.
— У Тартарі можливо вбити велетня? Ну, без допомоги богів? — Він поглянув на Аннабет, ніби вона знала відповідь.
— Персі, я не знаю. Подорожувати Тартаром, битися з чудовиськами тут... такого ніхто до нас не робив. Можливо, Боб допоможе нам убити велетня? Може, титан рахується за бога? Я чесно не знаю.
— Ясно, — відповів Персі. — Зрозумів.
Вона побачила тривогу в його очах. Усі ці роки він покладався на її відповіді, але зараз, коли її допомога потрібна йому найбільше, вона не могла нічим зарадити. Така безпорадність була нестерпною, але жодні знання, здобуті в таборі, не могли підготувати її до Тартару. Вона знала напевне тільки одне: вони повинні рухатись. Зустріч із шістьма чи сімома безсмертними ворогами означає неминучу смерть.
Вона підвелась, досі намагаючись оговтатись після кошмарів. Боб почав прибиратись, зібрав їхнє сміття у маленьку гірку, обприскав вівтар блакитною рідиною і протер його.
— Куди тепер? — запитала Аннабет.
Персі вказав на вируючу, стіну мороку.
— Боб каже, що туди. Вочевидь, Брама Смерті...
— Ти розповів йому? — Аннабет не хотіла, щоб це прозвучало так суворо, але Персі аж зморщився.
— Поки ти спала, — зізнався він. — Аннабет, Боб може допомогти. Нам потрібен провідник.
— Боб допомагає! — погодився Боб. — У глиб Темних Земель. Брама Смерті... гм, йти напряму не краща думка. Занадто багато чудовиськ там зібралось. Навіть Боб не зможе стількох прибрати. Вони вб’ють Персі з Аннабет за дві секунди. — Титан нахмурився. — Гадаю, що за секунди. У Тартарі важко з часом.
— Ясно, — буркнула Аннабет. — То є інший шлях?
— Ховатись, — промовив Боб. — Смертний Туман приховає вас.
— О... — Аннабет раптом відчула себе зовсім маленькою у тіні титана. — Е-е... а що таке Смертний Туман?
— Він небезпечний, — відповів Боб. — Але якщо пані дасть вам Смертний Туман, він вас приховає. Якщо тільки вдасться уникнути Ночі. Пані дуже близько до Ночі. Це погано.
— Пані, — повторив Персі.
— Так. — Боб вказав на чорнильну темряву. — Треба йти.
Персі зиркнув на Аннабет, вочевидь, сподіваючись на пораду, але їй нічого було Сказати. Вона думала про свій кошмар: про дерево Талії, розколоте блискавкою, про Гею, яка здійнялась над пагорбом, і про її навалу чудовиськ.