— Ну, гаразд, — промовив Персі. — Що ж, ходімо до пані за Смертним Туманом.
— Стривай, — промовила Аннабет.
Її голова гула. Дівчина подумала про сон із Лукою та Талією. Пригадала розповіді Луки про його батька Гермеса — заступника мандрівників, провідника душ померлих, бога зв’язку.
Вона вдивилась у чорний вівтар.
— Аннабет? — стурбовано запитав Персі.
Вона підійшла до купки сміття і вибрала звідти більш-менш чисту паперову серветку.
У голові сплинув спогад про видіння з Рейною, яка стояла у повитій димом розколині під враженою блискавкою сосною і говорила голосом Афіни.
«Я повинна стояти тут. Мене мають принести римляни».
«Поквапся. Донеси послання».
— Бобе, — промовила Аннабет, — підношення, спалені у смертному світі, з’являються на цьому вівтарі, еге ж?
Боб збентежено нахмурився, наче був не готовий до такого несподіваного опитування.
— Так!
— А що станеться, якщо я спалю щось на цьому вівтарі?
— Е-е...
— Не зважай. Ти не знаєш. Ніхто не знає, тому що такого ніколи не робили.
«Є шанс, — подумала вона, — лише крихітний шанс, що підношення, спалене на цьому вівтарі, з’явиться у таборі Напівкровок».
Сумнівно, але якщо спрацює...
— Аннабет, — знову звернувся до неї Персі. — Ти щось придумала. У тебе цей «я щось придумала» погляд.
— Немає у мене такого погляду.
— Ні-ні, ще й як є. Ти супиш брови і стискаєш губи, і...
— Є ручка? — запитала вона у нього.
— Жартуєш? — він дістав Анаклузмос.
— Та це ясно, але вона пише?
— Я... не знаю, — визнав він. — Ніколи не пробував.
Він зняв ковпачок. Як завжди, ручка витягнулась у меч. Аннабет бачила, як він робить це сотні разів. Зазвичай, під час бою Персі просто відкидав ковпачок. Згодом, незважаючи на обставини, він знову з’являвся у його кишені. А варто було торкнутися ковпачком вістря меча, як той знову перетворювався на ручку.
— Що якщо ти торкнешся ковпачком іншого кінця меча? — поцікавилася Аннабет. — Так, якби ти збирався писати?
— Е-е... — Персі здавався розгубленим, але торкнувся ковпачком руків’я меча. Анаклузмос стиснувся у ручку, але тепер її кінчик був відкритим.
— Можна? — Аннабет висмикнула ручку з його руки, розгладила на вівтарі серветку і почала писати. Чорнила Анаклузмоса сяяли небесною бронзою.
— Що ти робиш? — запитав Персі.
— Надсилаю послання. Сподіваюсь, що Рейчел його отримає.
— Рейчел? Тобто наша Рейчел? Дельфійський оракул Рейчел?
— Вона сама. — Аннабет ледве не усміхнулась.
Щоразу, коли вона згадувала про Рейчел, Персі починав нервувати. Був якийсь час, коли Рейчел хотіла зустрічатись із Персі. Ця історія здавалось дуже давньою. Тепер Рейчел і Аннабет були чудовими подругами. Але Аннабет подобалось змушувати Персі ніяковіти. Треба тримати в шорах свого хлопця.
Аннабет закінчила писати повідомлення і згорнула серветку. На зовнішньому боці вона написала:
«Коноре,
Віддай це Рейчел. Не жарт. Не будь козлом.
З любов’ю,
Аннабет»
Дівчина глибоко вдихнула. Вона просила Рейчел Дер зробити дещо до безглуздя небезпечне, але не бачила іншої можливості зв’язатись із римлянами — це був єдиний спосіб уникнути кровопролиття.
— Тепер тільки треба спалити, — промовила Аннабет. — Є у когось сірники?
З ручки Бобової швабри вискочило вістря списа. Титан чиркнув ним по вівтарю — і спалахнув сріблястий вогник.
— Е-е... дякую. — Аннабет запалила серветку і поклала її на вівтар. Вона дивилась, як папір перетворюється на попіл, і гадала, чи не збожеволіла вона? Чи зможе дим вийти з Тартару?
— Треба йти, — порадив Боб. — Дуже, дуже треба. Поки нас не вбили.
Аннабет вдивилась у стіну мороку попереду. Десь там була жіночка, яка роздає Смертний Туман, який, можливо, приховає їх від чудовиськ, — це план, запропонований титаном, одним із їхніх запекліших ворогів. Чергова порція дивини для вибуху її мозку.
— Так, — промовила вона. — Я готова.
XXIII Аннабет
Аннабет буквально рухнула на другого титана.
Вони, здавалось, кілька годин брели всередині штормового фронту, покладаючись лише на світло бронзового клинка Персі та на Боба, який слабко світився в темряві, наче якийсь химерний янгол-прибиральник. Аннабет бачила не далі п’яти футів перед собою. Дивно, але Темні Землі нагадували їй Сан-Франциско, де жив її батько, у ті літні дні, коли стіна туману повивала район Пасифік-Хайтс холодною та вологою завісою. Різниця була тільки в тому, що у Тартарі туман складався з чорнила.