— Треба йти, — наполегливо промовила вона. — Що робитимемо з?..
— Бобе, — перервав Персі. — Тобі вирішувати. Гіперіон з твого племені. Ми можемо його не чіпати, але якщо він прокинеться...
Швабро-спис Боба блиснув у русі. Якби титан цілився в Аннабет чи Персі, їх розрубало б навпіл. Натомість Боб розрізав огидний пухир — і той вибухнув гейзером гарячої золотої багнюки.
Аннабет витерла з очей слиз. На місці Гіперіона не залишилось нічого, окрім повитого димом кратера.
— Гіперіон поганий, — оголосив Боб з похмурим обличчям. — Тепер він не кривдитиме друзів. Йому доведеться відродитись де-інде в Тартарі. Сподіваюсь, на це знадобиться багато часу.
Титанові очі здавались яскравішими, ніж зазвичай, наче з них от-от поллються ртутні сльози.
— Дякую, Бобе, — промовив Персі.
Як йому вдається залишатись таким спокійним? Те, як Персі розмовляв з Бобом, приголомшило Аннабет... і, можливо, трохи збентежило. Якщо Персі серйозно збирався довірити це рішення Бобові, то їй не подобалось, наскільки її хлопець довіряє титану. Але якщо він навмисно підштовхнув Боба до такого рішення... що ж, тоді Аннабет була вражена, наскільки підступним може бути Персі.
Вони зустрілися з ним поглядами, але вона не змогла прочитати його емоцій. Це також її стурбувало.
— Треба йти, — промовив він.
Вони вирушили слідом за Бобом, на уніформі якого тепер світилися золоті плями від вибуху Гіперіонового пузиря.
XXIV Аннабет
Через деякий час ступні Аннабет стали, наче слиз Гіперіона. Вона ледве пленталася за Бобом і слухала, як рідина з його оприскувача монотонно хлюпала в такт її крокам.
«Не втрачай пильності», — говорила вона собі, але це було важко. Її мозок закляк не менше, ніж ноги. Час від часу Персі брав її за руку та підбадьорював, але вона бачила, що цей похмурий пейзаж впливає і на нього. Блиск його очей став тьмяним, так наче його душа повільно згасала.
«Він упав у Тартар, аби бути з тобою, — промовив голос у голові. — Якщо він помре, то це буде твоя провина».
— Припини, — огризнулась вона.
Персі нахмурився.
— Що?
— Ні, не ти. — Аннабет намагалася бадьоро посміхнутися, але вийшло не дуже. — Розмовляю сама з собою. Це місце... від нього дах їде. В голову так і лізуть похмурі думки.
Навколо зелених очей Персі окреслилися зморшки стурбованості.
— Агов, Бобе, куди саме ми прямуємо?
— До пані, — відповів Боб. — Смертний Туман.
Аннабет придушила в собі хвилю роздратування.
— Але що це означає? Що це за пані?
— Назвати її ім’я? — Боб озирнувся. — Не найкраща думка.
Аннабет зітхнула. Титан має рацію. Імена мають силу, тому промовляти їх у Тартарі, без сумнівів, небезпечно.
— Скажи принаймні, скільки ще йти, — промовила вона.
— Не знаю, — зізнався Боб. — Але я відчую. Дочекаємось, коли темрява згусне. Тоді підемо вбік.
— Убік, — пробурмотіла Аннабет. — Як я не здогадалась.
Їй кортіло попросити перепочити, але вона не хотіла зупинятись. Не в цій крижаній темряві. Чорний туман пронизував її тіло, перетворював кістки на вологий пінопласт.
Цікаво, чи дійшло її повідомлення до Рейчел? Якщо Рейчел якимсь чином зможе безпечно передати пропозицію Рейні...
«Безглузда надія, — промовив голос у голові. — Ти тільки наразила Рейчел на небезпеку. Навіть якщо вона знайде римлян, з якої радості Рейна довіриться тобі після усього, що сталося?»
Аннабет кортіло огризнутись голосу, але вона стрималась. Нехай вона і божеволіє, але вона не хотіла, щоб це побачили інші.
Вона вкрай потребувала бодай чогось підбадьорливого. Ковток справжньої води. Сонячне світло. Тепла постіль. Добре слово матері.
Раптом Боб зупинився. Він здійняв руку, мовляв: «Стривайте».
— Що? — прошепотів Персі.
— Тс-с, — наказав Боб. — Попереду. Щось ворушиться.
Аннабет прислухалася. Звідкись з туману лунав низький монотонний шум, наче двигун великої будівельної машини на холостому ході. Дівчина відчувала вібрацію крізь черевики.
— Оточимо, — прошепотів Боб. — Кожний з вас, обійдіть з флангу.
Аннабет укотре пошкодувала, що в неї немає кинджала. Вона підняла брилу зубчастого чорного обсидіану і ковзнула ліворуч. Персі рушив праворуч з мечем напоготові.
Боб пішов прямо, його спис світився у тумані.
Гул став голоснішим, гравій під їхніми ногами почав осипатися. Джерело звуку, здавалось, було просто попереду.
— Готові? — шепнув Боб.
Аннабет присіла, готова кинутись у напад.
— На три?
— Один, — прошепотів Персі. — Два...