Вони зайшли у ліс. У темряві здіймалися височенні чорні дерева бездоганної циліндричної форми та позбавлені гілок, наче щетинки на шкірі величезного чудовиська. Земля була гладкою та дуже світлою.
«З нашим везінням, — подумала Аннабет, — ми певно крокуємо по Тартаровій пахві».
Раптом її відчуття загострились, наче хтось ляснув її по шиї канцелярською гумкою. Вона опустила долоню на стовбур найближчого дерева.
— Що таке? — Персі здійняв меч.
Боб озирнувся. На його обличчі було збентеження.
— Зупиняємось?
Аннабет жестом попросила тиші. Що її так сполохало? Нічого начебто не змінилось. І тоді вона усвідомила, що стовбур дерева тремтить. Першою думкою було, що це мурчить кошеня, але Малий Боб мирно спав на плечі Великого Боба.
За кілька ярдів затремтіло ще одне дерево.
— Над нами щось рухається, — прошепотіла Аннабет. — Усі до мене!
Боб і Персі наблизились до неї та стали спинами одне до одного.
Аннабет напружила очі, намагаючись розгледіти щось у темряві вгорі, але марно.
Вона вже було вирішила, що перетворюється на параноїчку, коли раптом на землю, лише за п’ять футів від неї, опустилось перше чудовисько.
Першою думкою Аннабет було: «Фурії».
Істота на вигляд була точнісінько як фурія: вкрита зморшками карга з перетинчастими крилами, жовтими пазурами та палаючими червоними очима. Вона була вдягнена у рвану сукню з чорного шовку, а скорчене хиже обличчя робило її схожою на диявольську бабусю, яка прагнула когось убити.
Боб буркнув собі під ніс, у той час коли перед ним приземлилась друга летюча карга, а за нею з явилась і третя — перед Персі. Незабаром їх уже оточувало півдюжини таких. А ще кілька шипіли з дерев угорі.
Вочевидь, це були не фурії. Тих було лише троє. І ці не мали батогів. Та це не втішало. Кігті чудовиськ здавались не менш небезпечними.
— Хто ви? — випалила Аннабет.
— Ереї, — прошипів голос. — Прокляття!
Аннабет намагалася визначити джерело голосу, але жодна з демониць не поворухнула губами. Їхні очі здавались мертвими, а вираз обличчя був незворушним, як у ляльок. Голос просто лунав згори, як у кінотеатрі, ніби єдиний розум керував усіма цими створіннями.
— Що... що вам потрібно? — запитала Аннабет, намагаючись надати своєму голосу впевненості.
Голос згори зловісно хихикнув.
— Проклясти вас, звісно! Знищити вас тисячу разів заради Матері Ночі!
— Лише тисячу? — пробурмотів Персі. — Ох, добре... а то я вже подумав, що ми у халепі.
Коло демониць зімкнулось.
XXV Хейзел
Усе смерділо отрутою. Вони вже два дні як залишили Венецію, а Хейзел досі не могла спекатися від гидотних коровочудовицьких парфумів у носі.
Морська хвороба все тільки погіршувала. «Арго II» плив крізь чаруючу, блискучу синяву Адріатики, але Хейзел не могла милуватися нею через постійну хитавицю. Стоячи на палубі, вона намагалась не спускати очей з обрію — з білих скель, що, здавалось, завжди були лише в милі на схід. Що це за країна, Хорватія? Дівчина не знала. Вона просто мріяла знову опинитись на твердій землі.
Та найбільше її нудило від тхора.
Минулої ночі у її каюті з’явилась ручна тваринка Гекати, Ґейл. Хейзел прокинулась від кошмару з думкою: «Що за запах?», а потім усвідомила, що на її грудях сидить пухнастий гризун і витріщається на неї своїми чорними очима-намистинками.
Спросонку ніщо не бадьорить краще, ніж власні крики, відчайдушні спроби видертись з-під простирадл та гарцювання кімнатою, тоді коли в тебе під ногами носиться, верещить та псує повітря тхір.
Друзі ввірвались у каюту Хейзел подивитись, чи все в неї гаразд. Пояснити ситуацію із тхором було нелегко. Дівчина бачила, як Лео ледве стримується від чергового жарту.
Уранці, коли сум’яття нарешті вщухло, Хейзел вирішила зайти до тренера Хеджа, оскільки той умів розмовляти з тваринами.
Двері його каюти виявились прочиненими. Хейзел почула, як тренер розмовляє з кимось, наче по телефону — от тільки на борті телефонів не було. Може, відсилав комусь Іридо-повідомлення? Хейзел чула, що греки часто ними користуються.
— Авжеж, люба, — говорив Хедж. — Так, знаю, дорогенька. Ні, це чудові новини, але... — Голос тренера надломився від почуттів. Хейзел раптом стало до смерті соромно за те, що вона підслуховує.
Вона вже збиралася відійти, але в ногах пискнула Ґейл. Хейзел постукала у двері.
Хедж висунув голову в коридор, як завжди сердитий, але чогось із червоними очима.