— Доню, — промовив він. — Я вражений. Ти стала сильною.
«Ні, дякую!» — кортіло сказати їй. Вона не хотіла радіти його похвалі, але в очах все одно закололо.
— Я гадала, що ви, старші боги, позбавлені дієздатності, — вичавила вона з себе. — Ваші грецькі та римські особистості б’ються одне з одним.
— Так, — погодився Плутон. — Але твій заклик був настільки потужним, що я зміг з’явитись... нехай тільки на мить.
— Я не кликала тебе.
Та що б Хейзел не казала, насправді вона розуміла, що це неправда. Уперше за все життя вона власною волею прийняла своє походження. Вона спробувала зрозуміти сили батька та скористатися ними повною мірою.
— Коли прийдеш до мого дому в Епірі, — промовив Плутон, — ти повинна бути готовою. Померлі не будуть гостинними. А чаклунка Пасіфая...
— Пасіфая?
— Обманути її не так легко, як Скірона. — Очі Плутона блиснули, як вулканічне скло. — Ти успішно витримала перше випробовування, але Пасіфая збирається відбудувати свій маєток, що поставить під загрозу весь рід напівбогів. Якщо ти не зупиниш її у Домі Аїда...
Його постать замерехтіла. На мить він став бородатим, у грецьких одіяннях із золотим вінцем у волоссі. Навколо його ніг вирвались на поверхню кістяні руки.
Бог стиснув зуби і нахмурився.
Римська подоба повернулася. Кістяні руки зникли під землею.
— У нас обмаль часу. — Він виглядав так, наче щойно одужав від тяжкої хвороби. — Запам’ятай, що Брама Смерті — найнижчий рівень Некромантейона. Ти повинна змусити Пасіфаю побачити те, що вона хоче побачити. Ти маєш рацію. У цьому — таємниця всієї магії. Але це буде нелегко, коли ти опинишся в її лабіринті.
— Що ти маєш на увазі?, Який лабіринт?
— Ти зрозумієш, — пообіцяв він. — І, Хейзел Левек... ти не повіриш мені, але я пишаюся твоєю силою. Іноді... іноді найкраще, що я можу зробити для своїх дітей, — це триматись від них подалі.
Хейзел придушила бажання викрикнути щось образливе. Плутон — усього лише черговий безвідповідальний татко з кепськими виправданнями. І все ж її серце закалатало, коли вона повторила по думки його слова: «Я пишаюсь твоєю силою».
— Повертайся до друзів, — промовив Плутон. — Вони хвилюватимуться. Подорож до Епіру досі сповнена небезпек.
— Стривай.
Плутон здійняв брову.
— Коли я зустріла Танатоса, — промовила вона, — ну... Смерть... він сказав, що мене немає у списку привидів-утікачів. Він сказав, що, можливо, тому ти й тримаєшся подалі. Якщо ти визнаєш мене, то тобі доведеться повернути мене в Підземний світ.
Плутон чекав.
— У чому питання?
— Ти тут. Чому ти не забираєш мене у Підземний світ? Не повертаєш до мертвих?
Плутонова постать, почала танути. Він усміхнувся, але Хейзел не могла сказати, сумно чи задоволено.
— Можливо, це хотів побачити не я, Хейзел. Можливо, мене ніколи тут і не було.
XXIX Персі
Персі відчув полегшення, коли диявольські бабусі ринули в напад.
Авжеж він був наляканий. Троє проти кількох дюжин? Йому не дуже подобалось їхнє положення. Але на бійках він принаймні розумівся. А блукати в темряві та чекати, поки на тебе нападуть — від цього в нього вже голова йшла обертом.
До того ж вони з Аннабет багато разів бились пліч-о-пліч. А тепер на їхньому боці ще був титан.
— Геть! — Персі встромив Анаклузмос у найближчу змарнілу каргу, але та тільки зашипіла.
«Ми — ереї, — промовив химерний голос, що лунав звідусіль, так ніби з ними говорив весь ліс. — Ти не можеш нас убити».
Аннабет притиснулась до його плеча.
— Не торкайся їх, — попередила вона. — Це духи проклять.
— Боб не любить прокляття, — вирішив Боб. Малий Боб сховався в його комбінезоні. Розумне кошеня.
Титан широко змахнув шваброю, чим змусив духів відступити, але за мить ті знову ринули вперед, наче припливна хвиля.
«Ми служимо знедоленим та переможеним, — промовили ереї. — Ми служимо вбитим, які побажали помсти з останнім подихом. Ми принесли вам багато проклять».
Вогняна вода в шлунку Персі поповзла до горла. Він пошкодував, що в Тартарі немає кращих напоїв чи хоча б дерева з фруктами проти печії.
— Я вдячний за пропозицію, — промовив Персі. — Але мама наказала мені не приймати проклять від незнайомців.
Найближча демониця ринула вперед. Її кігті витягнулись, наче викидні ножі. Персі розрубав її навпіл, але щойно вона розчинилась у повітрі, його груди пронизав біль. Він похитнувся, схопився руками за грудну клітку, а його пальці стали мокрими та червоними.
— Персі, ти стікаєш кров’ю! — скрикнула Аннабет, що, загалом, і так уже було очевидним. — О боги, з обох боків!