На лівому боці подвір’я височіла низка колон, що підтримували обшарпані сірі арки. На правому боці стояла біла мармурова будівля з високими вікнами.
— Перистиль, — промовив Ніко. — Тут був вхід до приватної резиденції Діоклетіана. — Він сердито поглянув на Джейсона. — І на майбутнє, будь ласка, мені не подобається, коли мене торкаються. Ніколи більше так мене не хапай.
Джейсонові плечі напружились. Йому здалось, що він почув нотку погрози, наче Ніко хотів сказати: «Якщо не хочеш отримати стигійським мечем по пиці».
— Е-е... добре. Вибач. Звідки ти знаєш, що це за місце?
Ніко оглянув атріум. Його очі зупинились на сходах у дальньому куті, що вели вниз.
— Я вже був тут. — Його очі були так само темними, як його меч. — З мамою та Б’янкою. Приїжджали на вихідні з Венеції. Мені було... шість.
— Це було... у тридцятих?
— Приблизно у тридцять восьмому, — пробурмотів Ніко так, наче думав про щось інше. — Тобі навіщо? Бачиш десь крилатого хлопця?
— Ні... — Джейсон досі намагався усвідомити відомості про минуле Ніко.
Він завжди намагався налагодити гарні стосунки з членами своєї команді. Життя навчило його того, що якщо комусь належить прикривати твою спину в бою, то краще з ним поладнати й навчитися довіряти одне одному. Але Ніко було дуже важко зрозуміти.
— Я просто... просто не можу уявити, як це, мабуть, дивно, коли ти з іншого часу.
— Ні, не можеш. — Ніко втупив очі у кам’яну підлогу і глибоко вдихнув. — Слухай... я не люблю про це говорити. Якщо чесно, гадаю, що Хейзел пощастило значно менше. Вона пам’ятає більше з минулого життя. Їй довелось повернутися з мертвих і пристосуватися до сучасного світу. А я... Ми з Б’янкою застрягли в готелі «Лотос». Час минав так швидко, що — у якомусь химерному сенсі — це полегшило наш перехід.
— Персі розповів мені про те місце, — промовив Джейсон. — Сімдесят років, але за відчуттями лише місяць?
Ніко стискав кулаки так сильно, що пальці побіліли.
— Еге. Не сумніваюсь, що Персі усе про мене розповів.
У його голосі тяжіло відчуття образи — значно сильнішої, ніж Джейсон міг би зрозуміти. Джейсон знав, що Ніко в минулому звинувачував Персі у смерті своєї сестри Б’янки, але ці двоє начебто порозумілись із приводу цього (принаймні так уважав Персі). А ще Пайпер згадувала чутку, ніби Ніко закоханий в Аннабет. Може, і це якось вплинуло.
Але зрештою... Джейсон не розумів, чому Ніко всіх відштовхує, чому не залишався надовго у жодному з таборів, чому віддавав перевагу мертвим, а не живим. Він безперечно не розумів, навіщо Ніко пообіцяв направити «Арго II» до Епіру, якщо так ненавидить Персі Джексона.
Очі Ніко метнулись на вікно вгорі.
— Тут усюди померлі римляни... Лари. Лемури. Вони спостерігають. Гніваються.
— На нас? — Джейсонова рука потягнулась до меча.
— На все на світі. — Ніко вказав на маленьку кам’яну будівлю на західному кінці двору. — Тут колись розташовувався храм Юпітера. Християни змінили його на баптистерій. Римським духам це не подобається.
Джейсон вдивився у темний дверний проріз.
Він ніколи не зустрічав Юпітера, але думав про батька як про живу людину — хлопця, який закохався у його маму. Авжеж, він розумів, що батько безсмертний, але, невідомо чому, сповна усвідомив значення цього слова тільки тепер,. стоячи перед входом до храму, який відвідували тисячі років тому, щоб ушанувати його тата. Від цієї думки голова йшла обертом.
— А там... — Ніко вказав на схід, де кільце колон оточувало шестикутну будівлю. — Там був мавзолей імператора.
— Але його гробниця більше не тут, — здогадався Джейсон.
— Уже як кілька століть. Коли імперія розвалилась, будівлю перетворили на християнський собор.
Джейсон глитнув.
— Отже, якщо привид Діоклетіана досі тут...
— Він, швидше за все, незадоволений.
Вітер зашелестів листям та обгортками від їжі, розкиданими перистилем. Краєм ока Джейсон помітив якийсь швидкий рух — щось золотаво-червоне блискавично з’явилось і зникло.
Коли Хлопець повернувся, на сходи, що вели вниз, опускалось руде пір’ячко.
— Сюди, — вказав Джейсон. — Крилатий хлопець. Як гадаєш, куди ведуть ці сходи?
Ніко оголив меч. Усміхнений, він бентежив навіть більше, ніж коли сердився.
— Під землю, — промовив він. — У моєму улюбленому напрямку.
«Під землю» не було улюбленим напрямком Джейсона.
Після прогулянки під Римом, разом із Пайпер та Персі, та битви з тими близнятами-велетнями у гіпогеї під Колізеєм більшість його кошмарів були про підвали, люки та величезні колеса для пекельних хортів.