Присутність Ніко не дуже підбадьорювала. Стигійський меч цього хлопця, здавалось, робив тіні ще більш темними, наче пекельний метал витягував з повітря світло і тепло.
Вони опустились у просторий підвал з товстими колонами, що підтримували склепінчасту стелю. Вапняні цеглини були такими старими, що під багаторічним впливом вологи злились в одне ціле. Через це місце було майже не відрізнити від природно утвореної печери.
Жодний з туристів не наважився спуститись сюди. Вони, вочевидь, були розсудливішими за напівбогів.
Джейсон оголив свій гладіус. Хлопці обережно пройшли під низькими арками, чуючи луну власних кроків по кам’яній підлозі. Уздовж однієї зі стін тягнулись заґратовані вікна, що виходили на вулицю, але від цього стеля тільки більше викликала клаустрофобію. Сонячні промені, вируючи у тисячолітньому пилу, скидались на косі в’язничні ґрати.
Джейсон оминув опорну балку, подивився ліворуч, і його серце ледве не вискочило з грудей. Просто перед ним стояло мармурове погруддя Діоклетіана, вапняне обличчя якого свердлило хлопця осудливим поглядом.
Джейсон звів подих. Місце цілком підходило, щоб залишити Рейні записку, де він описав їхній маршрут до Епіру. Приховане від натовпу, але хлопець вірив, що Рейна його знайде. У неї були інстинкти мисливиці. Він сунув записку між погруддям та п’єдесталом і відійшов.
Джейсон не на жарт нервував через очі Діоклетіана. Він думав про Терміна, балакучого бога-статую в Новому Римі. Залишалося сподіватися, що Діоклетіан не гаркне на нього чи не почне раптом співати.
— Привіт!
Перш ніж Джейсон усвідомив, що голос лунає з іншого напрямку, його рука вже піднялась і відрубала голову імператору. Погруддя впало і розбилось об підлогу.
— Це було не дуже чемно, — промовив голос позаду.
Джейсон повернувся. Крилатий чоловік, якого вони бачили біля візка з морозивом, стояв спершись на сусідню колону та безтурботно підкидав у повітря маленький бронзовий обруч. Біля його ніг стояв плетений кошик, повний фруктів.
— Ну, — промовив чоловік, — хіба Діоклетіан якось тобі нашкодив?
Навколо Джейсонових ніг завирувало повітря. Мармурові уламки зібрались у мініатюрне торнадо, здійнялись на п’єдестал і зібрались у ціле погруддя із захованою під ним запискою.
— Е-е... — Джейсон опустив меч. — Це сталося випадково. Ви мене налякали.
Крилатий чувак усміхнувся.
— Джейсоне Грейс, Західний Вітер називали по-різному — теплим, лагідним, життєдайним, диявольськи прекрасним. Але мене ще ніколи не називали страшним. Таку дурнувату поведінку я залишаю своїм поривчастим братам на півночі.
Ніко зробив крихітний крок назад.
— Західний Вітер? Тобто ви...
— Фавоній, — усвідомив Джейсон. — Бог Західного Вітру.
Фавоній усміхнувся і вклонився, безперечно задоволений тим, що його впізнали.
— Можете називати мене римським ім ям, звісно, але можете й Зефіром, якщо ви греки. Я цим не дуже переймаюсь.
Ніко мав такий вигляд, наче дуже через це переймався.
— Чому ваші грецькі та римські сторони не боряться, як в інших богів?
— О, час від часу в мене болить голова, — Фавоній знизав плечима. — Бувають ранки, коли я прокидаюсь у грецькому хітоні, хоча точно пам’ятаю, що заснув у римській піжамі. Та загалом війна на мене не вплинула. Я молодший бог, розумієте? Ніколи особливо не вшановувався поміж люду. Суперечки, що точаться, між вами, напівбогами, не впливають на мене так сильно.
— То... — Джейсон не знав, чи ховати йому меч. — Що ви тут робите?
— Багато чого! Тягаю кошик з фруктами, наприклад. Він завжди зі мною. Не бажаєте грушу?
— Ні, дякую.
— Так... кілька хвилин тому я їв морозиво. Зараз я підкидаю це метальне кільце. — Фавоній крутнув бронзовий обруч на вказівному пальці.
Джейсон уперше чув про метальні кільця, але намагався зосередитись.
— Я мав на увазі, чому ви з’явились перед нами? Чому привели у цей підвал?
— О! — Фавоній кивнув. — Саркофаг Діоклетіана. Так. Це його останнє місце спочину. Християни перенесли його з мавзолей. А потім якісь варвари знищили труну. Я просто хотів показати вам, — він сумно розвів руками, — що те, що ви шукаєте, не тут. Мій повелитель його забрав.
— Ваш повелитель? — Джейсон пригадав палац, що ширяв у повітрі над піком Пайка в Колорадо. Там він відвідав (ледве не ціною власного життя) студію шаленого метеоролога, який стверджував, що він — бог усіх вітрів. — Будь ласка, скажіть, що ваш повелитель не Еол.
— Цей вітроголовий? — Фавоній фиркнув. — Ні, авжеж ні.