— Він говорить про Epoca. — Ніко здавався роздратованим. — Купідон, якщо латиною.
Фавоній посміхнувся.
— Дуже добре, Ніко ді Анжело! Радий знову тебе бачити, до речі. Багато часу минуло.
Ніко здійняв брову.
— Я вперше вас бачу.
— Ти бачиш мене вперше, — погодився бог. — Але я спостерігав за тобою. Коли ти приходив сюди ще малям, і кілька разів згодом. Я знав, що зрештою ти повернешся, аби зустрітись із моїм повелителем.
Ніко зблід більше, ніж зазвичай. Його очі заметались схожою на печеру кімнатою, наче очі загнаної тварини.
— Ніко? — промовив Джейсон. — Про що він говорить?
— Не знаю. Дурня якась.
— Дурня? — скрикнув Фавоній. — Найдорожча твоєму серцю людина... канула в Тартар, а ти досі не можеш визнати правду?
Джейсон почувався так, наче за кимось підслуховує. Найдорожча серцю людина.
Він пригадав, як Пайпер розповідала про закоханість Ніко. Вочевидь, це було дещо значно сильніше, ніж проста закоханість.
— Ми прийшли за скіпетром Діоклетіана, — промовив Ніко. Він вочевидь прагнув змінити тему. — Де він?
— А... — Фавоній сумно кивнув. — Ти вважав, буде достатньо зустрічі з привидом Діоклетіана? Боюсь, ти помилявся, Ніко. Твоє випробовування буде значно важчим. Задовго до того, як це місце стало палацом Діоклетіана, тут був вхід у володіння мого повелителя. Я мешкав тут тисячоліттями, приводив тих, хто шукав кохання, до Купідона перед очі.
Джейсонові не подобалась згадка про важкі випробування. Він не довіряв цьому дивному богу з обручем, крилами і фруктовим кошиком. Але в голові виринула давня історія — щось, що він чув у Таборі Юпітера.
— Як Психею, дружину Купідона. Ви принесли її до його палацу.
Очі Фавонія заблищали.
— Дуже добре, Джейсоне Грейс! Саме на цьому місці я підхопив Психею вітрами та приніс до кімнат свого повелителя. Власне, саме тому Діоклетіан збудував тут свій палац. Це місце завжди було під захистом лагідного Західного Вітра. — Він простер руки. — Це притулок для спокою та кохання у неспокійному світі. Коли палац Діоклетіана розграбували...
— Ви забрали скіпетр, — здогадався Джейсон.
— На зберігання, — погодився Фавоній. — Це один з багатьох скарбів Купідона, згадка про кращі часи. Якщо хочете його... — Фавоній повернувся до Ніко. — То повинні зустрітись із богом кохання.
Ніко втупив очі у сонячне світло, що просочувалося крізь ґрати. Він наче прагнув і сам утекти крізь ті вузькі отвори.
Джейсон гадки не мав, чого хоче Фавоній, але якщо зустріч із богом кохання означала змусити Ніко зізнатись, у яку дівчину він закоханий, то це не здавалось таким уже жахом.
— Ніко, ти зможеш, — промовив Джейсон. — Може, й буде ніяково, але це заради скіпетра.
Ніко не здавався переконаним. Навіть більше, вигляд у нього був такий, наче йому зле. Однак він випрямив плечі та кивнув.
— Ти маєш рацію. Я... я не боюсь бога кохання.
Фавоній радісно всміхнувся.
— Чудово! Бажаєте поїсти перед дорогою? — Він витяг з кошика зелене яблуко і нахмурився. — Ох, халепа. Усе забуваю, що мій символ — це кошик з недозрілими фруктами. Ну чому весну так не поважають? Усі забавки — літу.
— Це нічого, — швидко промовив Ніко. — Просто відведіть нас до Купідона.
Фавоній крутнув кільце на пальці — і Джейсонове тіло розчинилось у повітрі.
XXXVI Джейсон
Джейсон багато разів літав верхи на вітрах. Але бути вітром — це зовсім інше.
Він не володів собою, у голові був хаос, а тіло наче злилось із рештою світу. Невже так само почуваються переможені чудовиська — перетворені на пил, безпорадні та безтілесні?
Джейсон відчував Ніко поряд. Західний Вітер ніс їх у небі над Сплітом. Разом вони неслись над пагорбами, повз римські акведуки, автомагістралі та виноградники. Наблизившись до гір, Джейсон побачив руїни римського міста, що розстелилось у долині внизу: напіврозвалені стіни, прямокутні фундаменти і тріснуті дороги — усе заросле травою, наче велетенська моховита дошка якоїсь настільної гри.
Фавоній опустив їх у центрі руїн, біля розваленої колони розміром з секвою.
Джейсон знову відчув своє тіло. Коротку мить було навіть гірше, ніж коли він був вітром, наче на плечі раптом накинули свинцеве пальто.
— Так, смертні тіла жахливо громіздкі, — промовив Фавоній, наче прочитавши його думки. Вітряний бог всівся на сусідню стіну зі своїм фруктовим кошиком і простягнув рудуваті крила до сонця. — Чесно кажучи, не розумію, як ви це витримуєте, день за днем.
Джейсон озирнувся навколо. Колись місто було величезним. Джейсон розрізнив острови храмів та лазень, амфітеатр, наполовину поглинутий землею, порожні п’єдестали, на яких колись стояли статуї. Удалечінь тягнулись колонади. Старі міські стіни вились біля пагорбів, наче кам’яна нитка на зеленому сукні.