Їй вже так остогидло відгадувати загадки та дослухатися до незрозумілих порад богів. Тепер і це роздоріжжя почало викликати в неї відразу.
— Чому ви мені допомагаєте? — випалила Хейзел. — У Таборі Юпітера нам розповідали, що в останній війні ви пристали на бік титанів.
Темні очі Гекати спалахнули.
— Тому що я — титан, дочка Перса та Астерії. Я панувала над Туманом задовго до приходу олімпійців до влади. Попри це, у Першій Війні Титанів багато тисячоліть тому, я пристала на бік Зевса. Я бачила жорстокість Кроноса і сподівалась, що Зевс виявиться кращим царем. — Богиня видала гіркий смішок. — Коли Деметра втратила дочку Персефону (яку викрав твій батько), я допомогла їй у пошуках — провела крізь нічну пітьму зі своїми смолоскипами. І коли велетні повстали вперше, я знову пристала на бік богів. Я билась зі своїм заклятим ворогом Клітієм, якого Гея створила, аби поглинути та перемогти всі мої чари.
— Клітій, — Хейзел уперше чула це ім’я, але промовивши його, відчула як німіють її кінцівки. Вона глянула на північну браму — на масивну темну постать, яка нависла над Персі та Аннабет. — Загроза в Домі Аїда — це він?
— О, він чекає на тебе там! Але спочатку ти повинна перемогти відьму. Якщо не впораєшся...
Геката клацнула пальцями — і всі брами потемніли. Туман розійшовся. Зображення зникли.
— Перед усіма нами постає вибір, — промовила богиня. — Коли Кронос повернувся, я припустилася помилки. Я підтримала його. Мені набридло, що так звані головні боги мною нехтують. Незважаючи на роки вірної служби, вони не довіряли мені, відмовили у місці в тронній залі...
Тхір Ґейл розлючено запищала.
— Це більше неважливо. — Богиня зітхнула. — Я знову помирилася з Олімпом. Навіть тепер, коли вони причаїлись — розриваються між грецькою та римською особистостями, — я їм допоможу. Грецька чи римська, я завжди була Гекатою. Я підтримаю тебе у битві з велетнями, якщо доведеш, що гідна. Тож обирай, Хейзел Левек: довіришся мені... чи проігноруєш подібно до олімпійських богів?
У вухах Хейзел заревіла кров. Довіритись темній богині, чиє заклинання зруйнувало життя її матері? Вибачайте, але ні. Гекатині собака та смердючий тхір подобались Хейзел не більше.
Але так само вона розуміла, що не може допустити смерті Персі та Аннабет.
— Я вирушу на північ. Ми пройдемо крізь ваш прихований перевал.
Геката кивнула. На її обличчі промайнуло задоволення.
— Мудрий вибір, але шлях буде нелегким. Вас зустрінуть сонми чудовиськ. Навіть деякі з моїх власних слуг переметнулись на Геїн бік і сподіваються знищити ваш смертний світ.
Богиня дістала смолоскипи зі стояків.
— Готуйся, дочко Плутона! Якщо здолаєш відьму, ми зустрінемось знову.
— Здолаю, — пообіцяла Хейзел. — І... Гекато, я не обираю один з ваших шляхів. Я прокладу власний.
Богиня здійняла брови. Тхориня завилась, а собака загарчала.
— Ми знайдемо спосіб перемогти Гею, — продовжила Хейзел. — Ми врятуємо друзів із Тартару, збережемо команду та корабель і завадимо війні між таборами. Ми зробимо все це.
Ураган заревів. Чорні стінки вихороподібної хмари закрутились швидше.
— Цікаво, — промовила Геката, наче Хейзел була неочікуваним результатом наукового досліду. — На такі чари буде варто подивитись.
Світ накрило стіною мороку. Коли до Хейзел повернувся зір, буря, богиня та її посіпаки зникли. Дівчина стояла на схилі пагорба під ранковими променями сонця, а навколо були тільки руїни й Аріон, який ходжав поряд інохіддю та нетерпляче іржав.
— Згодна, — відповіла коню Хейзел. — Забираймося звідси!
* * *
— Що там було? — поцікавився Лео, коли Хейзел піднялась на борт.
Її руки досі тремтіли після розмови з богинею. Вона поглянула за борт і побачила смугу пилу, залишену Арі-оном на італійських пагорбах. Хейзел сподівалась, що друг залишиться, але не винуватила його в тому, що він прагне якомога швидше залишити це місце.
Земля внизу заблищала, коли літнє сонце доторкнулося до ранкової роси. На пагорбі непорушно стояли білі руїни — не залишилося жодних ознак стародавніх доріг, богинь або ласок, які псують повітря.
— Хейзел? — покликав Ніко.
Коліна підігнулися. Ніко з Лео спіймали її та допомогли піднятися сходами на верхню палубу. Вона ладна була провалитися крізь землю від сорому — от так падати, наче якась казкова дівиця! — але сили залишили її. Спогади про сяючі зображення на роздоріжжі лягли на її плечі страшним тягарем.