— Що ти комусь допоміг?
— Так! — Дамасен здавався присоромленим. — Гея розколола землю й поглинула мене, відправила у вигнання, в черево мого батька Тартара, де збираються всі викинуті та непотрібні — кожне створіння, до якого йому байдуже. — Велетень висмикнув квітку з волосся та оглянув її. — Дозволили мені жити, розводити вівці, збирати трави, щоб я осягнув нікчемність життя, яке обрав. Щодня — якщо так можна назвати час, що я проводжу в цьому позбавленому світла місці, — меонійський драгон відроджується та нападає на мене. Вбивати його — моє нескінченне завдання.
Аннабет оглянула хатину, намагаючись уявити, скільки століть Дамасен провів тут у вигнанні — вбиваючи драгона, збираючи кістки, шкіру та м’ясо, знаючи, що завтра чудовисько нападе знову. Їй важко було уявити навіть тиждень у Тартарі. Заслати сюди власного сина на цілу вічність — така жорстокість переходила всі межі.
— Розірви кайдани, — вирвалось в Аннабет. — Ходімо з нами.
Дамасен гірко всміхнувся.
— Отак просто. Гадаєш, я не намагався залишити це місце? Це неможливо. У якому б напрямку я не пішов, я завжди опиняюсь тут. Це болото — мій єдиний дім, єдина кінцева зупинка, яку я можу уявити. Ні; маленька напівбогине! Мої кайдани взяли гору наді мною. У мене більше немає надії.
— Немає надії, — луною повторив Боб.
— Мусить бути вихід. — Аннабет не могла дивитись на вираз обличчя велетня. Він нагадував їй батька у ті кілька разів, коли той зізнавався, що досі кохає Афіну. Тоді він здавався таким сумним та зламаним, бажаючи чогось, що було неможливим.
— У Боба є план, як дістатись Брами Смерті, — наполягла вона. — Він сказав, що ми можемо сховатись у якомусь Тумані Смерті.
— Туман Смерті? — Дамасен похмуро поглянув на Боба. — Ти відведеш їх до Ахліс?
— Це єдиний вихід, — відповів Боб.
— Ви помрете. Болісно. У мороці. Ахліс нікому не довіряє і нікому не допомагає.
Боб, здавалось, хотів заперечити, але стиснув губи і нічого не відповів.
— Є інший вихід? — поцікавилася Аннабет.
— Ні, — відповів Дамасен. — Туман Смерті — це найкращий план. На жаль, він жахливий.
Аннабет почувалась так, наче знову висить над прірвою, нездатна піднятись, нездатна втриматись, — без жодних хороших варіантів.
— Але хіба не варто спробувати? — запитала вона. -- Ти повернешся у світ смертних. Знову побачиш сонце.
Дамасенові очі були наче отвори в черепі драгона — темні й порожні, позбавлені надії. Він кинув зламану кістку у вогонь і випростався на повний зріст — масивний рудий воїн в овчині та драгоновій шкурі, з сушеними квітами та травами у волоссі. Аннабет бачила, чому він був анти-Аресом. Apec був найгіршим богом, буйним та лютим. Дамасен — найкращим велетнем, добрим та чуйним... І за це його прирекли на вічні страждання.
— Тобі слід поспати, — промовив велетень. — Я підготую припаси для вашої подорожі. Вибач, але більше нічим не можу вам зарадити.
Аннабет хотілось заперечити, але щойно він промовив «поспати», попри твердий намір ніколи більше не спати в Тартарі, тіло зрадило її. Живіт був повним. Вогонь приємно тріскотів. Запах у повітрі нагадував про пагорби навколо Табору Напівкровок улітку, де теплими вечорами сатири та наяди збирали дикі трави.
— Ну, може, трошки, — погодилась вона.
Боб підняв її, наче ляльку. Вона не заперечила. Він поклав її на велетневе ліжко біля Персі. Вона заплющила очі.
XL Аннабет
Аннабет прокинулась і побачила тіні, що стрибали по стелі хатини. Їй зовсім нічого не наснилося. Це було так незвично, що їй не вірилось, що вона прокинулась насправді.
Персі хропів біля неї, а Малий Боб муркотів на її животі. ДаМасен та Боб завзято щось обговорювали.
— Ти не сказав їй, — промовив Дамасен.
— Ні, — зізнався Боб. — Вона і без цього боїться.
Велетень фиркнув.
— І правильно робить. А якщо ти не зможеш провести їх крізь Ніч?
Дамасен промовив «Ніч» так, наче це було ім’ям — лихим ім’ям.
— Я мушу.
— Чому? Що напівбоги дали тобі? Вони стерли твою колишню сутність, усе, чим ти був. Титани та велетні... Ми створені бути ворогами богів та їхніх дітей. Хіба ні?
— Тоді чому ти зцілив хлопчика?
Дамасен зітхнув.
— Сам не знаю. Може, тому що дівчинка мене просила, або... є щось цікаве в цих двох. Нелегко було пройти так далеко. Це заслуговує на повагу. І все ж, як можна допомогти їм ще більше? Це не наша доля.