— Можливо, — неохоче промовив Боб. — Але... тобі подобається наша доля?
— Що за запитання? Хіба комусь подобається його доля? )
— Мені подобалось бути Бобом, — пробурмотів Боб. — Перш ніж я почав пригадувати...
— Гм.
Почувся шурхіт, так наче Дамасен засовував щось у шкіряну торбу.
— Дамасене, — запитав раптом титан, — ти пам’ятаєш сонце?
Шурхіт припинився. Аннабет почула, як велетень зітхає крізь свої ніздрі.
— Так. Воно було жовтим. Коли воно торкалось небокраю, то забарвлювало небо в прекрасні кольори.
— Я сумую за сонцем, — промовив Боб. — І за зірками. Я хотів би знову привітатись із зірками.
— Зірки... — Дамасен промовив це слово так, наче забув його значення. — Так. Вони утворювали сріблясті візерунки в нічному небі. — Щось гучно плюхнулось об підлогу. — Ба. Марні балачки. Ми не можемо...
Удалечині заревів меонійський драгон.
Персі вскочив на постілі.
— Що? Що... де... що?
— Усе гаразд. — Аннабет узяла його за руку.
Коли він збагнув, що вони лежать у ліжку велетня разом з кістяним кошеням, то став ще більш розгубленим.
— Той шум... Де ми?
— Що ти пам’ятаєш?
Персі нахмурився. У його очах була тривога. Рани зникли. За винятком рваного одягу та кількох шарів бруду й кіптяви він мав такий вигляд, ніби ніколи й не падав у Тартар.
— Я... демоничні бабці... ‘ а потім... небагато.
Дамасен навис над ліжком.
— Часу обмаль, маленькі смертні. Драгон повертається. Боюсь, його рев приведе інших — моїх братів, які шукають вас. Вони будуть тут за кілька хвилин.
Пульс Аннабет прискорився.
— Що ти їм скажеш, коли вони прийдуть?
Рот Дамасена смикнувся.
— А що казати? Нікого не було, якщо вас уже тут не буде. — Він жбурнув їм дві торби з драгонячої шкіри. — Одяг, їжа, напої.
На Бобові була схожа, але більша торба. Опершись на свою швабру, він порожніми очима дивився на Аннабет, наче досі обмірковував слова Дамасена: «Що тобі дали напівбоги? Ми їхні одвічні вороги».
Раптом Аннабет осяяла думка, така сліпуча, як клинок самої Афіни.
— Пророцтво Сімох, — промовила вона.
Персі вже виліз із ліжка та вішав торбу на плече. Він розгублено подивився на неї.
— А до чого тут воно?
Аннабет схопила Дамасенову руку, чим приголомшила велетня. Його брови зсупились. Шкіра на дотик була грубою, наче піщаник.
— Ти мусиш піти з нами, — заблагала вона. — У пророцтві сказано «Смерті Брама зустріне ворогів». Я вважала, що це про римлян і греків, але це не про них. Рядок про нас — напівбоги, титан і велетень. Ти потрібен нам, щоб зачинити Браму!
Назовні заревів драгон, цього разу ближче. Дамасен спокійно відтягнув руку.
— Ні, дитя, — пробурмотів він. — Моє прокляття тут. Мені не втекти від нього.
— Ні, ти можеш, — промовила Аннабет. — Не бийся з драгоном. Знайди спосіб розірвати коло! Знайди іншу долю.
Дамасен похитав головою.
— Навіть якби це було можливо, я не можу залишити це болото. Я не можу уявити іншої домівки.
Аннабет запекло намагалась щось придумати.
— Інший дім існує! Поглянь на мене! Запам’ятай моє обличчя. Коли будеш готовий — знайди мене. Ми заберемо тебе із собою в смертний світ. Ти побачиш сонце і зорі.
Земля затремтіла. Драгон був близько. Він із шумом просувався крізь болото, обливав дерева та мох отруйним струменем. Удалечині Аннабет почула голос Полібота, який підганяв своїх прибічників: «СИН МОРСЬКОГО БОГА! ВІН БЛИЗЬКО!»
— Аннабет, — наполегливо промовив Персі, — це наш сигнал вирушати.
Дамасен дістав щось з-за пояса. У його величезній руці білий уламок походив на ще одну зубочистку. Коли він підніс його Аннабет, вона усвідомила, що це меч — гостро заточений клинок із кістки драгона з простим шкіряним руків’ям.
— Останній подарунок дитині Афіни! — прогримів велетень. — Не можна, щоб ти йшла назустріч смерті неозброєною. А тепер ідіть! Поки не пізно.
Аннабет хотілось розридатись. Вона взяла меч, але не могла змусити себе сказати «дякую». Велетень хотів битись на їхньому боці. Вона знала це. Про це йшлося в пророцтві — але Дамасен відвернувся.
— Треба йти, — Боб покликав кошеня, і те скочило йому на плече.
— Він має рацію, Аннабет, — промовив Персі.
Вони кинулися до виходу. Аннабет не озиралася, слідуючи за Персі та Бобом у болото, але чула Дамасена позаду, як він розпачливим бойовим кличем укотре вітав свого старого ворога.
XLI Пайпер
Пайпер небагато знала про Середземне море, але була майже певна, що воно не повинне крижаніти в липні.