Коли ми, важко хекаючи, добігли до стежини, Фіона аж охрипла від безперервного крику, а її очі були такі ж несамовиті, як і її волосся. Вона відразу ж схопила нас і штовхнула на стежину в напрямку міста, щось волаючи з сильним ірландським акцентом так несамовито, що ніхто з нас нічого не міг зрозуміти. Г’ю вхопив її за плечі, різко струсонув і наказав не торохтіти.
Вона глибоко зітхнула, тремтячи, як осиновий листок, а потім вказала рукою назад.
— За ним стежив Мілард! Коли той тип замкнув нас усіх у підвалі, Мілард сховався, а коли він пішов геть, то Мілард подався слідком за ним!
— Куди? — спитав я.
— У нього був човен.
— От бачите! — скрикнула Емма. — Біжімо до причалу!
— Ні, — заперечила Фіона. — То був твій човен, Еммо. Той, про який, як тобі здавалося, ніхто не знав, і який ти ховала на отій маленькій піщаній косі. Він відплив на ньому разом із кліткою, але безпорадно закрутився туди-сюди по колу, а на той час припливна хвиля стала такою високою, що він вибрався на скелястий берег біля маяка і досі там стирчить.
Ми щодуху кинулися до маяка. Коли добігли до круч, що над ним нависали, то побачили решту дітлахів, котрі ховалися в острівці густої меч-трави біля краю кручі.
— Пригніться! — засичав Мілард.
Ми упали навколішки і поповзли до дітей. Скоцюрбившись розрізненою купкою поза високою травою, вони по черзі обережно визирали з-за неї — поглядали на маяк. Діти перебували у стані шоку — особливо молодші — наче не усвідомили всю глибину того кошмару, що перед ними розгортався. Те, що ми щойно пережили власний кошмар, не мало для них майже ніякого значення.
Я підповз до краю кручі і визирнув з-за трави. Поза тим місцем, де лежав на дні потонулий корабель, я побачив каное Емми, припнуте до скель. Голана та імбрин ніде не було видно.
— Що він там робить? — спитав я.
— Всі саме це намагаються зрозуміти, — відповів Мілард. — Мабуть, чекає, поки його хтось забере, або поки приплив стабілізується, щоб мати змогу гребти веслами.
— На моєму маленькому човнику? — здивувалася Емма.
— Я ж уже сказав, що нічого не знаю.
Раптом з невеликим інтервалом тріснули три вибухи підряд, небо освітила рожева заграва, і ми інстинктивно пригнулися.
— Тут падають бомби, Міларде? — спитала Емма.
— Мої дослідження стосуються лише поведінки людей і тварин, а не бомб, — відказав він.
— Толку з твоїх досліджень, як з козла молока, — мовив Єнох.
— А у тебе більше немає човнів, схованих неподалік? — спитав я Емму.
— Боюся, що ні, — відповіла вона. — Нам доведеться туди плисти.
— Плисти — а далі що? — спитався Мілард. — А далі він з вас решето зробить?
— Щось придумаємо, — відказала Емма.
— Еге ж. Придумаємо — зімпровізуємо самогубство, — похмуро зіронізував Мілард.
— Ну що? — спитала Емма, обводячи нас поглядом. — Хто-небудь має кращу ідею?
— От якби при мені були мої солдатики… — мрійливо почав Єнох.
— То вони розклеїлися б у воді.
Єнох похнюплено замовк. Решта теж мовчали.
— Тоді вирішено, — сказала Емма. — Хто зі мною?
Я підняв руку. І Бронвін теж.
— Вам знадобиться той, кого витвір не зможе побачити, — запропонував Мілард. — Візьміть і мене з собою, якщо вже зібралися.
— Чотирьох достатньо, — сказала Емма. — Сподіваюся, ви добре плаваєте.
Часу на роздуми та довгі прощання не було. Решта дітей побажали нам удачі — і ми пішли.
Поскидавши плащі, ми пригнулися, мов командос, і крадучись рушили густою травою, аж поки вийшли на стежину, що вела до берега. Донизу ми з’їхали на сідницях, супроводжувані невеличкими лавинами піску, що огортав наші ноги і забирався під штани.
Раптом над нашими головами почувся звук, схожий на верещання сотні бензопилок; ми низько пригнулися, і над нами промчав літак, збуривши порив вітру, який скуйовдив нам волосся і кинув в обличчя жмені піску. Стиснувши зуби, я почекав, коли вибух бомби рознесе нас на шматки. Та не сталося нічого.
Ми рушили далі. Коли добралися до пляжу, Емма зібрала нас на інструктаж.
— Між берегом та маяком лежить потонулий корабель, — сказала вона. — Рухайтеся до нього за мною. Не висовуйтеся з води, щоби витвір вас не побачив. Коли доберемося до потонулого корабля, пошукаємо зловмисника, а потім вирішимо, що робити далі.
— Треба врятувати наших імбрин, — рішуче висловилася Бронвін.
Ми поповзли до прибою і ковзнули на животах у холодну воду. Спочатку плисти було легко, та чим далі від берега ми відпливали, тим сильніше течія відносила нас назад. Іще один літак прогудів над нашими головами, бризнувши на нас колючими краплинами води.