Судна ми дісталися зморені. Вчепившись в іржавий корпус і вистромивши над водою голови, ми уважно вдивлялися в маяк та маленький пустинний острів, на якому він стояв, але мого підступного психотерапевта ніде не було видно. Низько над обрієм висів повний місяць, час від часу блискаючи крізь хмарини бомбових вибухів, мов примарно сріблястий дублікат маяка.
Перебираючи руками, ми дісталися кінця корпусу судна, і тепер від маяка нас відділяли якихось п’ятдесят ярдів відкритої поверхні води.
— А тепер зробімо ось що, — сказала Емма. — Він вже мав змогу переконатися в силі Бронвін, тому їй загрожує найбільша небезпека. Ми з Джейкобом знайдемо Голана і відвернемо його увагу, а Бронвін непомітно підкрадеться ззаду і зацідить йому в пику. А Мілард схопить клітку. Чи маєте заперечення?
І, немов у відповідь на її запитання, почувся постріл. Спочатку ми навіть не второпали, що то постріл, бо він пролунав якось непереконливо серед пострілів зенітних гармат та вибухів бомб. То був дрібнокаліберний пістолет, який «хлопнув», а не «бахнув». Та зачувши другий постріл, супроводжуваний сплеском води біля нас, ми здогадалися, що то дав про себе знати Голан.
— Назад! — скрикнула Емма. Вискочивши з води на корпус корабля, ми рвонули по ньому, аж поки він не обірвався під нами — і ми знов опинилися у воді позаду нього. Через мить ми вже зібралися докупи, важко хекаючи і хапаючи ротами повітря.
— Застукати його зненацька вже не вийде! — сказав Мілард.
Голан припинив стріляти, але ми побачили, що він стоїть насторожі у дверях маяка з пістолетом у руці.
— Може, він і лихий байстрюк, але ніяк не дурний, — прокоментувала Бронвін. — Знав, що ми поженемося за ним.
— Тільки не тепер! — скрикнула Емма, ляснувши рукою по воді. — Бо він нас усіх перестріляє!
Мілард вийшов на корпус корабля.
— Він не зможе поцілити в те, чого не бачить. Я піду.
— Йолопе, у воді тебе видно, — сказала Емма, і то було правдою: у воді на тому місці, де стояв Мілард, колихалася тінь у формі тулуба.
— Але не так добре, як вас, — наполягав Мілард. — У всякому разі, я йшов слідком за ним через увесь острів, і він жодного разу нічого не запідозрив. То чому б мені не спробувати прокрастися ще на кілька сотень метрів?
З цим було важко сперечатися, бо у нас лишилося тільки два варіанти: або відмовитися від переслідування, або наразитися на град куль.
— Гаразд, — погодилася Емма. — Якщо такий впевнений, що зможеш це зробити.
— Треба ж комусь бути героєм, — мовив Мілард і пішов корпусом потонулого судна.
«То були його останні слова», раптом спала мені на думку фраза.
В імлистій далині я побачив, як Голан, стоячи на порозі маяка, став на коліно і прицілився, поклавши руку на поруччя.
— Стережися! — скрикнув я, але було вже пізно.
Ляснув постріл. Мілард закричав.
Ми враз вибралися на корпус і кинулися до нього. Я анітрохи не сумнівався, що в мене ось-ось влучить куля, і на якусь мить мені навіть здалося, що то не наші ноги хлюпають по воді, а кулі, що сиплються на нас дощем. Та раптом стрілянина перервалася — то Голан перезаряджав пістолет, подумав я — отже, ми маємо коротенький перепочинок.
Мілард стояв, приголомшений, навколішки у воді, а по його тулубу стікала кров. Уперше я побачив обриси його тіла, окреслені червоним кольором.
Емма взяла його за руку.
— Міларде, ти як? Скажи що-небудь!
— Мушу вибачитися, — відповів Мілард. — Здається, я переоцінив власні можливості, і мене підстрелили.
— Треба зупинити кровотечу! — сказала Емма. — Треба переправити його на берег!
— Дурниця! — відказав Мілард. — Той чоловік не дозволить вам дістатися до нього близько. Якщо ми повернемося на берег, то неминуче втратимо пані Сапсан.
Знову застріскотіли постріли. Я почув, як біля мого вуха дзизнула куля.
— Сюди! — скрикнула Емма. — Пірнайте!
Спочатку я не здогадався, що вона мала на увазі, бо ми були за сотню футів від краю корабля, але за мить побачив, куди побігла Емма: до темного отвору в корпусі, тобто до входу у вантажний трюм.
Ми з Бронвін підняли Міларда й побігли слідком за нею. Довкола нас об корпус забемкали кулі. Звук був такий, наче хтось гепав палицею по порожньому контейнеру для сміття.
— Затамуй дух, — сказав я Міларду; ми наблизилися до отвору і пірнули ногами вперед.
Опустившись на кілька сходинок униз, ми зупинилися і зависли у воді. Я намагався тримати очі розплющеними, але солона морська вода надто вже щипалася. І я відчув у воді присмак Мілардової крові.