Я наважився зиркнути в ілюмінатор. У другій руці Голан тримав маленьку клітку, в якій били крилами дві пташини, але вони були так близько притиснуті одна до одної, що я не міг їх розрізнити.
Гримнув постріл, поблизу свиснула куля, і я пригнувся.
— Іще крок — і я застрелю їх обох! — пригрозив Голан, струснувши клітку.
— Він бреше, — сказав я. — Вони йому дуже потрібні.
— Ти не можеш цього знати напевне, — заперечила Емма. — Він же схиблений.
— Але ж нам треба щось робити!
— Треба раптово напасти на нього, — запропонувала Бронвін. — Він розгубиться і не знатиме, що робити. Але для того, щоби у нас це вийшло, треба нападати НЕГАЙНО!
І не встигли ми зважити всі «за» і «проти», як Бронвін кинулася до маяка. Не маючи іншого вибору, ми побігли слідком — вона ж несла поперед себе наш захисний щит — і через мить кулі вже брязкали об двері і дзьобали каміння під її ногами.
У мене було таке відчуття, наче ми теліпаємося, звиснувши з останнього вагона швидкісного поїзда. Бронвін вселяла страх: волала як воїн-варвар, вени на її шиї понадувалися, а спина й руки були вимазані кров’ю Міларда. І я був надзвичайно радий, що саме в цю мить не перебуваю по той бік щита.
Коли ми наблизилися до маяка, Бронвін вигукнула:
— Ховайтеся за стіну!
Ми з Емою схопили Міларда і рвонули навпростець ліворуч, щоби сховатися за дальньою стіною маяка. Коли ми бігли, я краєм ока побачив, як Бронвін підняла двері над головою і швиргонула їх у Голана. Почувся страшенний гуркіт, що змінився розпачливим вереском, і за мить до нас за стіну прибігла Бронвін, розчервоніла і захекана.
— Здається, я в нього влучила! — збуджено вигукнула вона.
— А як же пташки? — стривожено вигукнула Емма. — Ти про них подумала?!
— Він упустив клітку. З пташками все нормально.
— Треба було нас спитати, перш ніж скаженіти і ризикувати нашими життями! — скрикнула Емма.
— Тихше, — просичав я. Почувся слабкий скрип металу. — Що то таке?
— Він піднімається сходами, — відповіла Емма.
— Треба за ним погнатися, — каркнув Мілард. Ми здивовано поглянули на нього. Він сидів, важко прихилившись до стіни.
— Спочатку ми потурбуємося про тебе, — сказав я. — Хто знає, як робити джгут?
Бронвін нахилилася і відірвала халяву зі своїх штанів.
— Я знаю, — відповіла вона. — Я зупиню кровотечу, а ви женіться за витвором. Я йому добряче вмазала, але недостатньо. Не дайте йому можливості оговтатися і прийти до тями.
Я обернувся до Емми.
— Ну як, згодна?
— Якщо даси мені спопелити його огидну пику, то згодна цілком і повністю, — відповіла Емма, і між її пальцями спалахнула маленька дуга пульсуючого вогню.
Через зігнуті корабельні двері, які валялися на сходах, ми з Еммою увійшли до маяка. Це була споруда з однієї вузької й надзвичайно крутої вежі — фактично, гігантський колодязь, який заповнювали сходи, наче кістяк, загвинчені на висоту сто футів від долівки і аж до кам’яного майданчика нагорі. Ми чули кроки Голана, коли той видирався нагору, але всередині було надто темно, щоби визначити, наскільки високо він піднявся.
— Ти бачиш його? — спитав я, вдивляючись у запаморочливу висоту колодязя.
Відповіддю мені став постріл, і куля зрикошетила поруч зі мною від стіни; слідком пролунав іще один постріл, і куля брязнула об долівку під моїми ногами. Я відскочив, відчуваючи, як важким молотом у грудях загупало серце.
— Сюди! — скрикнула Емма. Схопивши за руку, вона потягла мене вбік, туди, де нас не дістануть Голанові кулі: під самі сходи.
Ми здолали кілька сходинок — сходова конструкція розгойдувалася, мов човен у вітряну погоду.
— Як страшно! — скрикнула Емма, хапаючись побілілими пальцями за перила. — Навіть якщо ви видеремося догори і не впадемо, то він постріляє нас!
— Якщо ми не зможемо піднятися, — сказав я, — то хоч спробуємо скинути його. — І я розгойдував сходи туди-сюди, трясучи їх і гепаючи ногами, щоби вони стрясалися аж догори. Якусь дещицю секунди Емма витріщалася на мене так, наче я з глузду з’їхав, але швидко второпала мій задум і теж засмикала сходи разом зі мною. Невдовзі вони вже розгойдувалися, мов оскаженілі.
— А що, як завалиться вся конструкція? — гукнула Емма.
— Сподіваймося, що не завалиться!
І ми засмикали сходи ще дужче. Поруччя гойдалося так сильно, що я заледве втримував його. Ми почули, як Голан вибухнув добірною лайкою, — і якийсь предмет, заторохтівши сходинками, впав неподалік.