Він засунув руку в клітку і витягнув звідти одну промоклу пташку. З башти йому свиснув матрос, і витвір побіг до люка з пташиною в руці.
Човен знову засичав і забряжчав. Вода довкола нас спінилася, немов закипаючи.
— Пливімо геть, бо він засмокче нас на глибину! — крикнув я Еммі. Та вона не чула мене, прикипівши поглядом до ділянки темної води біля корми судна.
Іще мить — і вона вже пливла туди. Я спробував її зупинити, але вона різко відштовхнула мене. І раптом крізь завивання і сичання човна я почув його — пронизливий закличний крик. То була пані Сапсан!
Ми знайшли її — вона підскакувала на хвилях, з останніх сил тримаючи голову над водою, била одним крилом і ледь ворушила другим — схоже, зламаним. Емма витягнула її. Я знову заволав, що нам треба вшиватися якомога швидше.
І ми, зібравши залишки сил, попливли геть. Позаду нас вже утворювався вир, засмоктуючи всю воду, витіснену човном. Море немов ковтало саме себе і намагалося заковтнути й нас, але тепер із нами був верескливий символ нашої перемоги, принаймні, часткової перемоги, і він давав нам силу протистояти неприродно сильній течії. Невдовзі ми почули, як нас гукає Бронвін; через мить нам на допомогу прийшла, продираючись крізь хвилі, наша подруга-силачка і витягнула нас до безпечного місця.
Ми лежали на каменистому березі під посірілим небом, знесилено хапали ротами повітря і тремтіли від холоду й перенапруження. Мілард та Бронвін мали до нас тисячі запитань, та ми не мали сил відповісти на них. Вони бачили, як з маяка зверзлося тіло Голана, як спливла і занурилася субмарина, як з води з’явилася пані Сапсан, але без пані Шилодзьобки, і тому все й так зрозуміли. Вони обнімали нас доти, доки ми не кинули тремтіти, а Бронвін засунула пані Сапсан собі під сорочку, щоб зігріти її. Оклигавши, ми дістали каное Емми і попливли назад до берега.
Коли ми наближалися, всі діти повиходили на мілину, щоби нас зустріти.
— Ми чули постріли!
— Що то був за човен? Такий дивний!
— А де пані Сапсан?
Ми вибралися з каное, Бронвін підняла свою сорочку і показала пташку, яка там зручно вмостилася. Діти скупчилися довкола, а пані Сапсан підняла дзьоба і каркнула, мовляв, я стомлена, але жива. Всі радісно загукали.
— Молодці! — вигукнув Г’ю.
Оливка станцювала джиґу, приспівуючи:
— Пташка, пташка, пташка! Джейк та Емма врятували Пташку!
Та веселощі швидко скінчилися. Бо всі швидко помітили відсутність пані Шилодзьобки та небезпечний стан Міларда. Джгут був тугий, але хлопець втратив багато крові і тому слабнув на очах. Єнох дав йому свій плащ, а Фіона — вовняного капелюха.
— Ми відведемо тебе до лікаря у місто, — сказала Емма.
— Дурниці, — відказав Мілард. — Той чоловік жодного разу в житті не бачив невидимого хлопця, а коли побачить, то розгубиться і не знатиме, що зі мною робити. Він або лікуватиме не ту кінцівку, або забіжить геть, верещачи від страху.
— Та то не страшно, що він забіжить від страху, — запевнила його Емма. — Коли контур переналадиться, то лікар нічого не пам’ятатиме.
— Озирніться. Контур мав переналадитися ще годину тому.
Мілард мав рацію: в небі вже не гуділи літаки, бій скінчився, але клуби диму від бомбових розривів і досі піднімалися догори, змішуючись з хмарами.
— Це недобре, — зазначив Єнох, і всі притихли.
— У всякому разі, — сказав Мілард, — я маю в будинку все, що мені потрібно. Мені треба хильнути ковток настойки опію і протерти рану спиртом. Слава Богу, куля пройшла навиліт і не зачепила кістку. За три дні я буду як огірочок.
— Але у тебе й досі кров іде, — зауважила Бронвін, вказавши на червоні краплини, що падали на пісок позаду нього.
— Тоді затягни тугіше джгута, чорт забирай!
Вона так і зробила, та Мілард зойкнув так, що всі аж зіщулилися від страху, а потім зомлів, але Бронвін вчасно підхопила його на руки.
— З ним все гаразд? — спитала Клер.
— Просто знепритомнів, і все, — відповів Єнох. — Він не в такому задовільному стані, як намагається вдати.
— І що ж нам тепер робити?
— Спитати пані Сапсан, — запропонувала Оливія.
— Правильно. Постав її додолу, щоби вона знову перетворилася на людину, — сказав Єнох. — Доки вона пташка, вона нічого не зможе нам сказати.
Тож Бронвін поставила пані Сапсан на сухий пісок, а ми відійшли і почекали. Пані Сапсан кілька разів підстрибнула, змахнула неушкодженим крилом, а потім схилила вкриту перами голову, кліпнула на нас оком — і все. Вона залишилася пташкою.