— Можливо, вона потребує приватності, — висловила припущення Емма. — Повернімося до неї спинами.
Ми так і зробили, ставши колом навкруг пташини.
— Тепер можна, пані Сапсан, — сказала Оливія. — Вже ніхто не дивиться.
Через хвилину Г’ю краєм ока зиркнув у коло.
— Ні, вона й досі пташка.
— Може, вона надто втомилася й змерзла, — сказала Клер, і більшість з присутніх погодилася з такою аргументацією. Тож ми вирішили, що повернемося до будинку, полікуємо Міларда тими припасами, які він мав, і з надією чекатимемо, що, відпочивши і набравшись сил, директорка та її контур повернуться до норми.
Розділ одинадцятий
Засмучено поопускавши голови, ми рушили один за одним крутою стежиною через кряж, наче підрозділ вимотаних у жорстоких боях ветеранів; Бронвін несла Міларда, а пані Сапсан зручно вмостилася у схожій на гніздо копиці волосся на голові у Фіони. Місцевість довкола була подовбана димучими воронками від розривів бомб, повсюди валялися величезні урвища вивернутої землі, наче тут порився якийсь велетенський собака. Ми думали про те, що чекало нас в будинку, але ніхто не наважувався сказати про це вголос.
Відповідь на це запитання ми дістали, навіть не вийшовши з лісу. Єнох зачепився за щось носаком свого черевика і нахилився подивитися. То був шматок обвугленої цеглини.
Вибухнула паніка. Діти щодуху кинулися стежиною до будинку. Коли вони вибігли на галявину, то менші розплакалися. Усе було в диму. Бомба не застигла на кінчику пальця Адама, як зазвичай, а розчахнула його навпіл і вибухнула. Задній ріг будинку перетворився на похилу задимлену руїну. У двох обвуглених вигорілих кімнатах і досі палахкотіли невеличкі острівці полум’я. Там, де колись був Адам, утворилася свіжа воронка, в якій могла сховатися доросла людина, стоячи на повен зріст. Тепер було легко уявити, який вигляд матиме ця місцина невдовзі: це буде ота сумна й занапащена руїна, яку я віднайшов кілька тижнів тому. Будинок кошмарів.
Пані Сапсан зістрибнула з голови Фіони і забігала по обсмаленій траві, пронизливо й тривожно скрикуючи.
— Директорко, що сталося? — спитала її Оливка. — Чому не відбулося перетворення?
Та пані Сапсан тільки й могла, що пронизливо скрикувати у відповідь. Здавалося, вона була не менш розгублена й перелякана, ніж ми.
— Будь ласка, перевтільтеся! — благально скрикнула Клер, опускаючись перед нею на коліна.
Пані Сапсан замахала крилами і застрибала, докладаючи зусиль, та не змогла змінити подоба. Діти стривожено скупчилися довкола неї.
— Щось тут не так, — сказала Емма. — Якби вона могла знову перетворитися на людину, то вже давно б це зробила.
— Мабуть, саме через це і змістився контур, — припустив Єнох. — Пам’ятаєте оту стару історію про пані Боривітер, коли вона впала з велосипеда на дорозі? Вона вдарилася головою і цілий тиждень залишалася пташкою боривітер. І саме тоді її контур змістився.
— А який стосунок має це до пані Сапсан?
Єнох зітхнув:
— Може, вона лише вдарилася головою, дістала струс мозку, і нам доведеться почекати тиждень, поки вона прийде до тями.
— Вантажівка, що мчить як скажена, то одне, — сказала Емма, а зазнати жорстокого поводження з боку витворів — то зовсім інше. Звідки нам знати, що той виродок скоїв з пані Сапсан, перш ніж ми врятували її?
— Кажеш, витвори? То він був не один?
— Так, не один. Пані Шилодзьобку забрали з собою витвори, — сказав я.
— А звідки тобі це відомо? — суворо спитав Єнох.
— Та вони ж співпрацювали з Голаном, хіба ж ні? Він саме їх дожидався тут! До того ж, я бачив очі того, котрий у нас стріляв. Тут не може бути сумнівів.
— Тоді пані Шилодзьобка вже мертва, однозначно, — сказав Г’ю. — Вони неодмінно її уб’ють.
— Може й ні, — відповів я. — Принаймні, не відразу.
— Якщо я й знаю щось про витворів напевне, так це те, що вони убивають дивних людей, — сказав Єнох. — У них природа така. Це те, заради чого вони живуть.
— Та ні, можливо, Джейкоб має рацію, — сказала Емма. — Незадовго до смерті отой витвір сказав нам, чому вони викрадають так багато імбрин. Вони хочуть змусити їх повторити ту саму реакцію, внаслідок якої і з’явилися порожняки, — тільки у більших масштабах. Набагато більших.
Хтось охнув, і всі позамовкали. Я озирнувся і побачив пані Сапсан, яка сиділа на краєчку Адамової воронки, самотня й нещасна.
— Ми мусимо зупинити їх, — сказав Г’ю. Мусимо дізнатися, куди вони звозять імбрин.