Я повернувся до Емми. Вона й досі сиділа, занурившись у масивну книгу. Біля неї сиділа пані Сапсан, час від часу стукаючи дзьобом по мапі. Коли я підійшов, Емма запитально поглянула на мене.
— Так, я впевнений, що хочу подорожувати разом із вами.
— Я дуже рада, — усміхнулася вона.
— Перед тим як вирушити в дорогу, мені треба дещо зробити.
До міста я повернувся перед світанком. Дощ нарешті припинився, і на обрії зажеврів новий блакитний день. Головна дорога скидалася на руку з розгалуженими венами промивин у тих місцях, де стрімкі потоки води позмивали гравій.
Я перетнув порожній бар і піднявся нагору, до наших номерів. Штори були запнуті, а двері до батькової кімнати зачинені, і я відчув полегшення, бо ще не вирішив, як сказати йому те, що збирався розповісти. Натомість я сів, взяв ручку та аркуш паперу і написав батькові листа.
Я спробував все пояснити. Написав йому про дивних дітей, про порожняків і про те, що всі історії діда Портмана виявилися правдивими. Розповів, що сталося з пані Сапсан та пані Шилодзьобкою, щоби він збагнув, чому я мушу їхати. І благав його не тривожитися.
А потім я поклав ручку і перечитав написане. Це нікуди не годилося. Він ніколи цьому не повірить. Подумає, що я остаточно з’їхав з глузду чи стрибонув стовбула зі скелі, або мене хтось викрав. Та хоч так, хоч сяк, а виходило одне: я збирався зруйнувати його життя.
— Джейкобе?
Я обернувся і побачив на порозі батька — з осоловілими очима, скуйовдженим волоссям, у сорочці та джинсах, заляпаних багнюкою.
— Привіт, татку.
— Я хочу поставити тобі просте й пряме запитання, — сказав він, — на яке хотів би почути просту й пряму відповідь. Де ти був минулої ночі? — Я побачив, що йому важко тримати себе в руках.
Я вирішив, що годі вже брехати.
— Та все в нормі, татку. Я був у своїх друзів.
Мені здалося, що поруч зі мною вибухнула граната.
— УСІ ТВОЇ ДРУЗІ ВИГАДАНІ! — заволав батько, мало не посинівши від злості, і швидко підійшов до мене. — Дуже жаль, що ми з матір’ю послухалися отого схибленого психіатра і привезли тебе сюди, бо ця поїздка обернулася повною катастрофою! Останнім часом ти тільки й робив, що брехав мені! А тепер іди до себе і збирай манатки. Ми вирушаємо наступним поромом!
— Стривай, татку…
— А коли ми повернемося додому, ти сидітимеш під замком, аж поки ми не знайдемо тобі нового психіатра, а не повного ідіота, як лікар Голан!
— Батьку!
Промайнула думка про те, що мені, можливо, доведеться навіть тікати від нього. Я уявив собі, як він силоміць тримає мене, гукаючи про допомогу, а потім завантажує мене на пором у кайданках та гамівній сорочці.
— Я з тобою не поїду, — сказав я.
Його очі звузилися, і він нахилив голову, наче не розчув. Я повторив те, що сказав, як раптом у двері хтось постукав.
— Забирайтеся геть! — вигукнув батько.
Та стук повторився, і цього разу більш настійливо. Він кинувся до дверей, рвучко розчинив їх — і на сходовому майданчику я побачив Емму з кулькою блакитного вогню на долоні. Поруч із нею стояла Оливія.
— Привіт, — сказала Оливка. — Ми прийшли побачитися з Джейкобом.
Батько ошелешено витріщився на них.
— Що це за…
Дівчата протиснулися повз нього до кімнати.
— Що ви тут робите? — засичав я на них.
— Та ми хотіли лише познайомитися, — відповіла Емма, сліпуче всміхаючись моєму батьку. — Останнім часом ми досить близько познайомилися з вашим сином і тому визнали за доречне прийти до вас із дружнім візитом.
— Гаразд, — сказав батько, зиркаючи то на Емму, то на Оливію.
— Він і справді дуже гарний хлопець, — продовжила Оливка. — Такий хоробрий!
— І вродливий! — додала Емма, підморгнувши мені. І, немов іграшку, перекотила кульку вогню з долоні на долоню. Батько витріщився на неї, мов заворожений.
— Т-т-т-ак, — погодився батько. — Безперечно, Джейкоб — гарний хлопець.
— Ви не проти, якщо я зніму черевики? — спиталася Оливка і, не чекаючи відповіді, зняла їх — і вмить злетіла під стелю. — Дякую. Тут мені значно зручніше.
— Це мої приятельки, татку. Ті, про яких я тобі розповідав. Знайомся: це Емма, а під стелею — Оливка.
Він гойднувся і відступив на крок.
— Мабуть, я ще не прокинувся, — розгублено мовив він. — І недивно, бо я так стомився…
З підлоги піднялося крісло і підпливло до нього, супроводжуване чимось вправно замотаним у медичний бинт.
— Ну то присядьте, будь ласка, — сказав Мілард.
— Гаразд, — відповів батько і сів.