— А ти що тут робиш? — спитав я Міларда. — Ти ж маєш лежати й одужувати.
— Та так, випадково опинився поблизу. — Він підняв угору сучасного вигляду пляшечку з пігулками. — Мушу сказати, в майбутньому навчилися виробляти просто чудові знеболювальні таблетки!
— Татку, знайомся, це Мілард, — сказав я. — Ти його не бачиш, бо він невидимий.
— Приємно познайомитися.
— Аналогічно, — відповів Мілард.
Я підійшов до батька і став навколішки біля стільця, на якому він сидів. Його голова злегка сіпнулася.
— Я їду, татку. Певний час ми не бачитимемося.
— Невже? І куди ж це ти їдеш?
— У подорож.
— У подорож, — повторив батько. — І коли ж ти повернешся?
— Сам не знаю.
Він похитав головою.
— Точнісінько, як твій дідо. — Мілард налив у склянку води із крана і приніс йому, а батько простягнув руку і, як нічого не було, взяв її так, наче летючі склянки з водою — то є цілком буденна річ. Мені здалося, що він і справді гадав, що все це йому сниться. — Що ж, добраніч, — сказав він і підвівся, притримуючись за стілець, а тоді почвалав до своєї спальні. Зупинившись на порозі, він обернувся і поглянув на мене.
— Джейку!
— Слухаю, татку.
— Будь обережним, добре?
Я кивнув. Він зачинив двері. І через кілька секунд я почув, як його тіло гепнулося на ліжко.
Я сів і потер руками обличчя, не знаючи, що й гадати.
— Ну як, ми допомогли тобі? — спитала Оливка, висячи під стелею.
— Навіть не знаю, — відповів я. — Мабуть, ні. Згодом він прокинеться і подумає, що всі ви йому наснилися.
— Можеш написати йому листа, — запропонував Мілард. — Напиши йому все, що захочеш, — однаково він не зможе нас наздогнати.
— Та я вже написав листа. Але це не доказ.
— Ага, — мовив Мілард. — Тепер я зрозумів твою проблему.
— Мені б твою проблему, — сказала Оливка. — От якби й мої батьки любили мене настільки, що стривожилися б, коли я пішла з дому!
Емма стала навшпиньки і потиснула Оливії руку. А потім сказала:
— Я можу надати доказ.
З невеличкої торбочки, що висіла на паску її плаття, вона видобула знімок і подала його мені. На тому фото Емма була разом із моїм дідом, коли він був ще молодим. Вся її увага була прикута до нього, а він думав про щось інше. То був сумний і прекрасний знімок, і в ньому відобразилася маленька дещиця того, що я знав про їхні стосунки.
Шановний Франкліне!
Мені було надзвичайно приємно зустрітися з вами. На цьому фото я та ваш батько; воно зроблене тоді, коли він тут жив. Гадаю, цього вистачить, щоби переконати вас, що я й досі жива, а історії Джейкоба — не вигадка.
Деякий час Джейкоб подорожуватиме зі мною та моїми друзями. Ми турбуватимемося про безпеку одне одного, як ніхто. Колись, коли небезпека минеться, він повернеться до вас — даю слово.
Щиро-щиро ваша,
P. S. Наскільки я розумію, до ваших рук міг потрапити лист, який я надіслала вашому батьку багато років тому. Запевняю вас, він був написаний суто з моєї ініціативи і, звичайно ж, недоречний, а ваш батько не відповів на нього у тому ж дусі. Він був одним з найшляхетніших чоловіків, яких я коли-небудь знала.
— Це фото зробили перед тим, як Ейб подався на війну, — пояснила Емма. — Твій татко впізнає мене, еге ж?
Я всміхнувся.
— Маєш такий вигляд, наче ані на день не постаріла.
— Прекрасно! — вигукнув Мілард. — Оце тобі й доказ!
— А ти завжди носиш цей знімок із собою? — спитався я, повертаючи їй фото.
— Так. Але він мені більше не потрібен. — Емма підійшла до столу, взяла мою ручку і написала щось на звороті знімка.
— Як звуть твого батька?
Скінчивши писати, вона подала фото мені. Я поглянув на нього спереду й ззаду, а потім вивудив з кошика зіжмаканий лист, розгладив його і поклав на стіл разом із фотографією.
— Ну що, готові вирушати? — спитав я.
Мої друзі вже стояли на порозі, чекаючи на мене.
— Тільки якщо готовий ти, — відповіла Емма.
Ми вирушили до кряжа. Цього разу я не став зупинятися в найвищий його точці, щоби окинути поглядом здоланий шлях. Інколи краще йти, не оглядаючись.
Коли ми дійшли до кургану, Оливія поплескала його камені, наче доброго старого знайомого.
— Прощавай, діду, — сказала вона. — Ти був дуже добрим контуром, і ми за тобою дуже-дуже скучатимемо. — Емма торкнулася її плеча, вони обидві нагнулися й увійшли всередину.
У дальній камері Емма піднесла своє полум’я до стіни, і я побачив на ній те, чого не бачив раніше: довгий перелік дат та ініціалів, закарбованих у камінь.