— Дві тисячі сімсот? — спитав я, зиркнувши на лице померлого хлопця, чиї риси збереглися напрочуд добре. — Але ж він має такий вигляд, наче…
— Так буває тоді, коли найкращі роки твого життя проходять у середовищі, де немає кисню й бактерій, наприклад, на дні нашого болота. Те болото — наче джерело молодості, звісно, за тієї неодмінної умови, що ви вже встигли померти.
— Так онде ви його знайшли! У болоті!
Хранитель розсміявся.
— Та ні, то не я його знайшов. Його знайшли копачі торфу, вони рили яму біля кам’яного кургану ще в сімдесятих роках. Хлопець мав такий свіжий вигляд, що ті копачі подумали — а чи не гуляє десь у Кернгольмі вбивця на свободі? Але потім приїхали поліцаї і виявили, що лук, який мав той хлопець у руці, належав до кам’яної доби, а таких петель з людського волосся, яку померлий мав на своїй шиї, вже давно не виготовляють.
Я аж здригнувся.
— Щось типу людської пожертви, еге ж?
— Саме так. Його вбили комбінованим способом: задушили, утопили, випотрошили нутрощі і завдали смертельного удару по голові. Схоже на багатократно гарантоване вбивство, чи не так?
— Гадаю, що так.
Мартін розреготався.
— Він гадає!
— Гаразд, я не сумніваюся, що це так.
— Безсумнівно, так. Але для нас, людей сучасних, найдивовижніше ось що: скоріш за все, цей хлопець пішов на смерть добровільно. І навіть з радістю. Його одноплемінники вірили, що оті болота (і наше болото зокрема) є входами до світу богів і тому є найзручнішим місцем, де можна зробити їм найцінніший подарунок — самого себе.
— Це ж божевілля!
— Може, й так. Хоча, на мою думку, нині ми вбиваємо себе всілякими способами, які людям майбутнього видадуться божевільними. Стосовно ж дверей до іншого світу, то болото — не такий вже й поганий варіант. Не суцільна вода й не суцільна земля, таке собі підвішене місце — і не тут, і не там.
Мартін схилився над шафою, вдивляючись у тіло.
— Красень, та й годі.
Я знову зиркнув на мерця, якого задушили, випатрали й утопили, однак при цьому якимось чином обезсмертили.
— Не думаю.
Мартін випростувався, трохи помовчав, а потім заговорив величаво:
— Йдіть-но всі сюди й погляньте на цього чорного, мов дьоготь, чоловіка! Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози! — Він скинув догори руки і, немов манірний актор провінційного театру, ходив довкола шафи й примовляв: — Йдіть-но всі сюди й погляньте на його жорстокі рани! Криві та звивисті порізи — то лінії ножа; кістки та череп геть розтрощені камінням; мотузка й досі впивається йому в горло! Ти ранній плід, що зрізали і кинули у яму, шукач Небес, старий, залишений навік у юності своїй. Як же мені не любити тебе!
Мартін театрально вклонився, а я зааплодував.
— Клас! Ви самі це написали?
— Каюся — сам, — відповів хранитель з винуватою усмішкою. — Я бавлюся час від часу віршами, але це просто хобі. У всякому разі — дякую, що вислухали мене і оцінили.
«Що ж робить тут, на Кернгольмі, цей дивний чоловік із даром промовця, у напрасованих штанях та зі своїми недосконалими віршами? — подумалося мені. — Він більше схожий на директора банку, а не на людину, яка живе на вітряному острові з одним-єдиним телефоном та без жодної брукованої дороги».
— Знаєте, я б з радістю продемонстрував вам решту моєї колекції, — сказав він, супроводжуючи мене до дверей. — Але боюся, що вже час зачиняти музей. Але якщо ви забажаєте прийти завтра, то…
— Взагалі-то, я прийшов, бо сподівався, що ви можете дещо знати, — сказав я, зупиняючи його на півслові і не даючи можливості випхати мене з музею. — Стосовно отого будинку, про який я питав учора. Я ходив на нього подивитися.
— Отакої! — вигукнув хранитель. — А мені здалося, що я відлякнув вас від нього. І як ся має наш особняк з привидами? Іще не розвалився?
Я запевнив його, що ні, а тоді перейшов до суті.
— Оті люди, що в ньому мешкали, — ви не в курсі, що з ними сталося?
— Вони померли. Це було давно.
Я здивувався, хоча, напевне, і не мав би дивуватися. Пані Сапсан була стара. А старі люди помирають. Та я не збирався кидати свій пошук.
— Мене цікавить будь-хто, хто там колись мешкав, а не лише директриса.
— Усі вони померли, — повторив хранитель. — З часів війни там ніхто не жив.
Я не відразу усвідомив почуте.