Я ходив із кімнати до кімнати і, наче археолог, досліджував їхній вміст. Ось вкриті цвіллю іграшки в коробці, ось олівці на підвіконні, їхні кольори збляклі під сонячними променями впродовж двадцяти з гаком тисяч днів; ляльковий будинок з ляльками всередині, такі собі довічні в’язні в іграшковій тюрмі. У скромній бібліотеці багаторічна волога вигнула полиці у криві посмішки. Я провів пальцем по збляклих корінцях, наче роздумуючи, а чи не витягти якусь книжку і почитати? Там були класичні твори на кшталт «Пітера Пена» та «Потаємного саду» — історії, написані авторами, про яких забула історія, а ще підручники з латини та грецької. У кутку скупчилися старі парти. Я збагнув, що колись тут був шкільний клас загиблих дітлахів, де їх навчала пані Сапсан.
Я спробував розчинити важкі стулчасті двері — натиснув на ручку, але вони не піддалися, бо розбухли. Тож я розігнався і гепнув їх плечем. З різким вереском вони розчинилися — і я з розгону гепнувся долілиць на підлогу наступної кімнати. Піднявшись, обтрусившись і обдивившись, я збагнув, що ця кімната могла належати лише пані Сапсан. Вона скидалася на кімнату в замку з казки про Сплячу красуню: вкриті павутиною свічки у настінних канделябрах, туалетний столик із дзеркалом та кришталевими пляшечками, велетенське дубове ліжко. Я уявив її в оту останню ніч: як вона вибирається з-під ковдри посеред ночі під завивання сирен, як збирає заспаних дітей, як вони хапають свої пальтечка та хутко спускаються вниз.
«Тобі було страшно? — подумки спитав я діда. — Ти чув наближення літаків?»
У мене виникло химерне відчуття. Наче за мною хтось стежить; здавалося, діти й досі тут, збережені, як отой болотний хлопець, у стінах цього будинку. Я фізично відчував, як вони піддивляються за мною зі шпарин та дірок, схожих на дупла.
Я поволі перейшов до наступної кімнати. Усередину з вікна лилося слабке світло. Відсталі від стін пелюстки зеленувато-блакитних шпалер схилилися над двома маленькими ліжечками, і досі застеленими вкритими пилюкою покривалами. Чомусь у мене виникла впевненість, що саме в цій кімнаті мешкав мій дідо.
«Навіщо ти мене сюди послав? Що ти хотів, щоби я побачив?»
Раптом я помітив дещо під одним із ліжок і став навколішки, щоб краще роздивитися. То була стара валіза.
«Це твоя валіза? Це її ти ніс до поїзда, попрощавшись зі своїми батьками і зі своїм першим життям, яке швидко зникало вдалині?»
Я витягнув ту валізу і став смикати її потерті шкіряні застібки. Вона відкрилася легко, але окрім виводку засохлих жуків всередині нічого не було. Валіза виявилася порожньою.
Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю.
«Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?
Я заплакав.
«Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?»
Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися.
Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати. Мій дідо хоч мав можливість вступити до війська і воювати проти них. А що ж робити мені?
Коли плач скінчився, у мене загупало в голові. Я заплющив очі, сильно потер їх кулаками, щоб хоч на мить вгамувати біль, а коли знову розплющив їх, то побачив, що з кімнатою сталася чудесна переміна: крізь вікно світив один-єдиний промінь сонця. Я встав, підійшов до тріснутої шибки і побачив, що надворі і дощило, і світило сонце. То був метеорологічний парадокс, стосовно назви якого й досі точилися суперечки. Наприклад, моя мати — хочете вірте, а хочете ні — називала його не інакше, як «сиротинські сльози». Раптом мені пригадався варіант назви, якого дотримувався Рікі: «Чорт дає чортів своїй дружині» — я розсміявся, і мені трохи полегшало.