Нарешті я добрався до майданчика і, востаннє надсадно вилаявшись, витягнув на нього чемодан позаду себе. Той ковзнув напрочуд легко, і я завершальними легенькими поштовхами підсунув його аж до самісінького краю сходового майданчика; чемодан непевно зависнув на краю: один легенький поштовх — і він полетить у прірву. Але мені хотілося на власні очі побачити, як він упаде й розіб’ється, тож я підвівся, обережно почовгав до краю і, злегка нахилившись, побачив унизу дно сходового колодязя. А потім, затамувавши дух, злегка штурхонув чемодан ногою.
Він на мить наче завагався, погойдуючись на краю небуття, а потім рішуче пірнув униз і полетів, повільно й граціозно обертаючись, немов виконуючи в уповільненому темпі якесь балетне па. Почувся грандіозний гуркіт, від якого, здавалося, здригнувся увесь будинок, знизу мені в обличчя шугонув стовп пилюки, і я затулив лице руками й позадкував углиб коридору, де перечекав, поки пилюка вляжеться. Через хвилину я повернувся на майданчик, зиркнув униз — і побачив зовсім не те, на що я так гаряче сподівався: не купу розтрощеної деревини, а зубчасту діру у формі чемодана, що зяяла у долівці першого поверху. Клятий чемодан пробив підлогу і провалився прямісінько в підвал.
Я притьмом кинувся внизу і підповз, звиваючись, до краю пролому в підлозі так, немов рухався по крихкій кризі до ополонки. На глибині п’ятнадцяти футів, через імлу з пилу та темряви, я побачив те, що лишилося від чемодана. Він розколовся, наче гігантське яйце, і його рештки змішалися зі сміттям та уламками долівки. Скрізь валялися маленькі шматочки паперу. Схоже, я знайшов повний чемодан листів, не абищо! Але потім примружився і придивився уважніше: обличчя, фігури… І тоді я збагнув, що то були не листи, а фотографії. Десятки фотографій. Я враз загорівся цікавістю — і так само швидко охолов, бо до мене дійшла одна лячна думка: «Мені доведеться туди спускатися».
Підвал виявився звивистим комплексом кімнат настільки темних, що їх з тим самим успіхом можна було досліджувати із зав’язаними очима. Я спустився скрипучими сходами і трохи постояв на вході, сподіваючись, що очі таки звикнуть до темряви. Але то була темрява, до якої призвичаїтися неможливо. Сподівався я призвичаїтися і до запаху — химерного ядучого смороду, як в комірчині з хімікаліями в кабінеті хімії, але мої сподівання також виявилися марними. Тож я обережно почовгав усередину, прикривши носа комірцем сорочки, виставивши поперед себе руки і сподіваючись на краще.
Раптом я спотикнувся і мало не впав. Щось скляне покотилося, обертаючись, по підлозі. Здавалося, сморід став нестерпнішим. Мені ввижалися істоти, що ховалися попереду мене в темряві. Втім, тут і без потвор та примар було чого боятися: якщо в підлозі не один пролом, а декілька, я можу заблукати, і моє тіло ніхто й ніколи не знайде.
Раптом мені на думку спала майже геніальна ідея: натискаючи на кнопки свого мобільника, я вмикатиму підсвітку дисплея, використовуючи телефон як ліхтарик, дарма що до найближчої точки прийому було аж десять миль. Тож я витягнув мобільника, увімкнув екран і наставив його поперед себе. Світло майже не пробивало темряви, тому я спрямував його на підлогу. І не побачив нічого, окрім розтрісканих плит кам’яної долівки та купок мишачого лайна. Я спрямував світло убік — і побачив, як там щось легенько блиснуло.
Я підступив на крок ближче і поводив телефоном туди-сюди. З темряви випливли шереги полиць, заставлених скляними банками. Вони були всіляких форм та розмірів, вкриті пилюкою та заповнені чимось желатиноподібним, що плавало в мутній рідині. Мені пригадалася кухня і вибухлі банки з консервованими фруктами та овочами. Можливо, тут температура була стабільнішою, і тому ці банки вціліли.
Та коли я підсунувся ближче, до мене дійшло, що то були не фрукти й овочі, а людські органи. Мозки. Серця. Легені. Очі. Всі законсервовані в розчині, схожому на формальдегід кустарного виробництва, — чим і пояснювався отой жахливий сморід. Я кавкнув і позадкував у темряву, ошелешений і шокований огидою. Що ж тут насправді було? Цим банкам місце скоріш у якомусь другорядному медичному училищі, а не в дитячому притулку. Якби не ті прекрасні речі, які дідо Портман розповідав мені про цей будинок, я запросто подумав би, що пані Сапсан рятувала дітей для того, щоб видобувати з них внутрішні органи.
Трохи оклигавши, я підвів очі — і знов побачив поблиск світла попереду, але не відбиття світла мого телефону, а слабеньке мерехтіння денного світла. Напевне, воно проникало в отвір, проломлений чемоданом. Я рішуче рушив уперед, затуляючи носа коміром сорочки і намагаючись триматися якомога далі від стін та тих нових жахів, які могли там на мене чигати.