Йдучи на світло, я обігнув виступ і потрапив до невеликої кімнати з частково проваленою стелею. Крізь діру лилося денне світло, падаючи на купу розтрощених дощок долівки та скляних скалок, вкритих пилюкою та шматками розідраного, схожого на посічене м’ясо, килима. Під уламками чулося шкрябання крихітних лапок — то, напевне, якась миша таки пережила катастрофічну руйнацію свого підземного світу. А посередині кімнати валявся розтрощений чемодан, навколо якого, мов конфеті, розсипалися фотографії.
Я обережно йшов серед уламків, обачливо обходячи гострі списи дощок та планок з іржавими гвіздками, а потім сів навпочіпки і заходився рятувати з купи те, що міг. Я почувався як рятівник, що витягує з-під уламків людей, змітаючи геть друзки скла та трухлявого дерева. І хоча частина моєї свідомості спонукала мене поспішати — бо решта долівки могла будь-якої миті звалитися мені на голову — я не міг не придивлятися до речей, які рятував.
На перший погляд ці фото були схожі на ті, що є в кожному сімейному альбомі, — знімки людей, що весело проводять час на пляжах, усміхаються на ґанках, пейзажі з усіх кінців острова, а ще — багато дітлахів, які позували то по одному, то парами; такі собі неофіційні знімки й офіційні фото, зняті на тлі тої чи іншої ширми, а люди, зображені на них, притискали до себе ляльок з мертвими очима, немов їх сфотографували в фотоательє якогось провінційного універмагу кінця дев’ятнадцятого сторіччя — початку двадцятого, де продавали отих моторошних ляльок. Але по-справжньому моторошними були не мертві очі тих ляльок-зомбі чи химерні зачіски дітей, які, здавалося, ніколи не усміхалися. По-справжньому моторошним було те, що чим більше я вдивлявся у ці фото, тим знайомішими вони мені здавалися. Усі вони мали одну спільну рису, що поєднувала їх зі старими фото мого дідуся, особливо з тими, які він ховав у сигарній коробці, — всі ці фото наче були з одного комплекту.
Наприклад, там було фото двох молодих жінок, що позували на тлі не надто переконливо намальованого океану. Сама по собі фотографія — нічого особливого, але бентежило в ній те, в якій позі стояли ті молодички. А стояли вони спиною до фотокамери. Навіщо ж завдавати собі клопоту та витрат — а в ті часи фотографії коштували недешево, — аби сфотографуватися спиною до камери? Я майже не сумнівався, що невдовзі знайду ще одне фото: ті ж самі дівчата, цього разу сфотографовані спереду, але замість облич у них — вишкірені черепи.
Декотрі фото були підроблені так само, як і фотографії, що зберігалися у мого діда. На одній із них зображена самотня дівчинка, що вдивляється в дзеркальний ставок і бачить у відображенні не одну, а двох дівчаток. Це фото нагадало мені дідівський знімок дівчинки «у пляшці», хоча цього разу маніпуляція з негативом була не такою очевидною. Ще на одному фото зображений напрочуд спокійний молодик, верхню частину тіла якого густо вкривали бджоли. Це дуже легко підробити, еге ж? Як отой явно гіпсовий валун, що його піднімав хлопець на одній з дідових фотографій. Несправжній валун, несправжні бджоли.
Раптом волосся на потилиці стало дибки — я пригадав розповідь діда про хлопця, який жив у їхньому будинку, а всередині того хлопця жили бджоли. «Декотрі з них вилітали щоразу, коли він розтуляв рота, — казав дідо, — але вони ніколи не кусалися — тільки тоді, коли Г’ю сам їм дозволяв».
На думку мені спадало лише одне пояснення. Знімки мого діда з того самого чемодана, що лежав розтрощений переді мною. Втім, я не мав абсолютної впевненості, аж поки не знайшов знімок отих химерних істот: двох дітлахів у масках та жабо, які начебто згодовують один одному скручену кільцем стрічку. Кого ж вони хотіли таким чином зобразити? Балерин із садомазохістськими нахилами? Не знаю. Втім, пожива для нічних кошмарів вийшла добра. Як би там не було, я анітрохи не сумнівався, що дідо Портман мав фотографію саме хлопчаків. Я бачив її у сигарній коробці, яку знайшов кілька місяців тому.
Це не був звичайний збіг обставин. Це означало, що показані дідом фото — за його клятвеними запевненнями, знімки дітей, з якими він тут мешкав, — справді з’явилися з цього будинку. Але чи означало це, попри сумніви, які закралися в мою душу ще у восьмирічному віці, що всі ці фото справжні? А як же оті фантастичні історії, що ці знімки супроводжували? Те, що хоч якась із них могла бути правдивою — насправді правдивою — раніш здавалося немислимим. Однак тепер, коли я стояв у запиленому напівмороці оцього мертвого будинку, який, здавалося, кишів примарами, мені подумалося, що я, можливо, помилявся. «Усе може бути…»