І в ту мить я вирішив, що хочу повернутися додому. Бог із ними, з тими фотографіями у підвалі, мене вже нудило від загадок, таємниць та дідових останніх слів. Успадкована від нього одержимість цими речами пішла мені тільки на шкоду. Настав час звільнитися від неї.
Я вибрався з низького кургану — і мене засліпило сонце. Прикривши очі рукою, я примружено поглянув на світ і не впізнав його. То було те саме болото, та сама стежина, все було, як і раніше, але вперше після мого приїзду тут все купалося у жовтавому сонячному світлі; небо здавалося яскраво-блакитним, і ніде не було видно звивистих пасом туману, який я вже сприймав як невід’ємний атрибут цієї частини острова. Було не лише сонячно, було ще й тепло, як у розпал літа, а не на його початку, коли ще часто дме прохолодний вітерець. «Господи, як же швидко змінюється тут погода!» — подумалося мені.
Я рішуче закрокував стежиною до міста, намагаючись ігнорувати неприємне й навіть моторошне чвакання багнюки у кросівках та шкарпетках. Дивно, але цього разу стежина здавалася зовсім не багнистою — невже вона отак швидко висохла за якихось десять хвилин? — зате була так рясно «замінована» великими купами схожих на виноградні ґрона овечих кізяків, що мені ніяк не вдавалося йти по прямій. І як я всього цього раніше не помітив? Невже впродовж ранку я перебував у стані психопатичного затьмарення? А може, я й досі там перебуваю?
Я не відривав очей від закізяченої стежини, аж поки здолав перевал та спустився до міста. І саме в цю мить збагнув причину плутанини, що виникла в моїй голові. Там, де сьогодні вранці цілі загони тракторів з возиками, завантаженими рибою та торф’яними брикетами, сновигали гравійними дорогами між гаванню та містом, тепер виднілася зовсім інакша картина: возики тягнули коні та мули. Гурчання двигунів змінилося цоканням копит.
Не чулося і невпинного дзижчання дизельних електрогенераторів. Невже за кілька годин моєї відсутності на острові скінчилося пальне? І де місцеві мешканці увесь цей час ховали оцих великих тварин?
І чому всі на мене так витріщаються? Кожен, кого я минав, вилуплявся на мене виряченими очима, кидав своє заняття та ще й шию вивертав, дивлячись мені услід. «Напевне, я не лише почуваюся схибленим, я ще й маю вигляд схибленого», — подумалося мені. Оглянувши себе з ніг до голови, я виявив, що від талії й до п’ят вкритий засохлою багнюкою, а від талії до голови всипаний тиньком. Тож я увібгав голову в плечі і якомога швидше закрокував до бару, де, принаймні, можна було занишкнути в напівтемряві так, щоби мене ніхто не бачив, і дочекатися, коли татко прийде на обід. Я вирішив сказати йому, що хочу якомога швидше повернутися додому. А якщо він завагається, то я зізнаюся йому, що у мене почалися галюцинації, і ми покинемо острів з першим поромом — це гарантовано.
У «Норі» я застав звичну компанію підпилих чоловіків, що сиділи, увіткнувшись носами у свої келихи, ті ж самі подерті столи і той самий тьмяно-брудний декор, серед якого я вже звик почуватися як вдома вдалині від домівки. Та коли я рушив до сходів, чийсь непривітний голос гаркнув.
— І куди ж це ти зібрався?
За фут від нижньої сходинки я обернувся і побачив бармена, який підозріло оглядав мене з ніг до голови. Але то був не Кев, а якийсь сердитий яйцеголовий дядько, якого я не впізнав. На ньому був фартух, він мав кущасті брови, що зрослися в одну лінію, і горизонтально настовбурчені вуса, котрі надавали його обличчю смугастого вигляду.
Я мало не сказав йому: «Я йду нагору збирати свою валізу, а якщо татко не захоче відвезти мене додому, то я вдам, що у мене стався психопатичний напад», але натомість відповів:
— Хочу піднятися у свій номер.
Моя відповідь прозвучала так, що була більше схожою на запитання, а не на констатацію факту.
— Та невже? — вигукнув бармен, зі стукотом поставивши на стійку кухоль, який він наповнював пивом, коли я увійшов. — Тут тобі що — готель?
Заскрипіли дерев’яні стільці — то завсідники обернулися, щоби поглянути на мене. Я швидко пробігся поглядом по їхніх обличчях. Жодне з них не здалося мені знайомим.