Та мої спроби поводитися нормально виявлялися марними, бо я підстрибував від кожного найменшого шуму та найслабшого поруху. Я кивнув і привітно помахав рукою жінці, що вішала білизну, але вона, як і всі решта, мовчки витріщилася на мене. Я пришвидшив кроки.
Раптом я почув позаду якийсь химерний шум і пірнув до сараю, що стояв неподалік. Сховавшись там за напівзачиненими дверима, я перевів дух і роздивився рясні написи на стінах.
Дуллі — козел і з козлами водиться
Не так, а за гроші
Нарешті я побачив, як повз сарай прочимчикувала сучка з виводком дзявкучих цуценят. Я полегшено зітхнув і трохи заспокоївся. А потім, взявши себе в руки, знову вийшов у провулок.
Хтось схопив мене за волосся. Не встиг я й писнути, як звідкись ззаду вискочила чиясь рука і притиснула до мого горла щось гостре.
— Крикнеш — заріжу, — почувся голос.
Притискаючи лезо до мого горла, нападник штовхнув мене до стіни сараю й обійшов спереду, щоби роздивитися мене. На мій превеликий подив, то не був один із чоловіків із бару. То була дівчина. Вбрана у просте біле плаття, на обличчі — суворий вираз. І хоча те обличчя було напрочуд гарним, я побачив, що вона й справді серйозно замислилася: перерізáти мені горлянку чи ні.
— Ти хто? — прошепотіла дівчина.
— Е… у… я американець, — вичавив я, затинаючись, не зовсім розуміючи, що вона хотіла від мене почути. — А звуть мене Джейкоб.
Дівчина знову міцно притиснула ножа до моєї горлянки, і я відчув, як тремтить її рука. Вона була налякана, а отже, небезпечна.
— Що ти робив у тому будинку? — грізно спитала вона. — Чому ти за мною гнався?
— Я хотів поговорити з тобою! Не вбивай мене!
Вона пришпилила мене до стіни презирливо-скептичним поглядом.
— Поговорити зі мною? А про що?
— Про отой будинок… про людей, які в ньому жили.
— Хто прислав тебе сюди?
— Мій дід. Його звали Абрахам Портман.
Від несподіванки дівчина аж рота роззявила.
— Це брехня! — скрикнула вона, гнівно блиснувши очима. — Гадаєш, я не знаю, хто ти? Я ж не вчорашня! Розплющ очі — дай тобі в очі поглянути!
— Ось, будь ласка! — сказав я, вилупивши очі якомога ширше. Дівчина стала навшпиньки й уважно зазирнула в них, а потім тупнула ногою і скрикнула:
— Ні! Покажи свої справжні очі! Бо цими фальшивками ти обдуриш мене не більше, аніж своєю брехнею про Ейба!
— Це не брехня і це мої справжні очі! — Вона так здавила мені горло, що я насилу дихав. Я зрадів, що її ніж був тупий, інакше вона мене неодмінно порізала б. — Слухай, — натужно каркнув я. — Я не той, за кого ти мене вважаєш. І я можу це довести.
Її рука дещо ослабла.
— Тоді доведи, інакше я орошу оцю траву твоєю кров’ю.
— Я маю дещо отут, — сказав я, потягнувшись до кишені в куртці.
Дівчина відскочила і з криком «Ані руш!» спрямувала свій ніж на мене так, що він застиг біля мого перенісся.
— Та це всього-на-всього лист! Вгамуйся!
Дівчина знову опустила ножа до мого горла, і я повільно витягнув з кишені фото пані Сапсан і лист, щоби вона сама могла роздивитися.
— Цей лист почасти став причиною мого приїзду сюди. Його дав мені мій дід. Він від Пташки. Ви ж звали свою виховательку Пташка, чи не так?
— Це нічого не доводить! — скрикнула дівчина, навіть не намагаючись як слід роздивитися те, що я їй показував. — І звідки ти так до біса багато про нас знаєш?
— Я ж сказав тобі, що мій дід…
Вона висмикнула листа з моїх рук.
— Не хочу більше ані слова чути про всілякі дурниці!
Вочевидь, я зачепив її за живе. На мить дівчина замовкла, роздратовано зсунувши брови, немов вирішувала, як найкраще позбутися мого тіла, коли вона втілить у життя свої погрози. Та не встигла вона дійти якогось висновку, як протилежний кінець провулку вибухнув криками. Ми обернулися і побачили, що до нас біжать чоловіки з бару, вимахуючи дерев’яними кийками та огороднім причандаллям.
— Що таке? Що ти вже встиг наробити?
— Ти — не єдина людина, яка хоче мене убити!
Дівчина прибрала ніж від мого горла, приставила його до мого боку і вхопила мене за комір.