— Тепер ти мій полонений. Роби точнісінько так, як я скажу, бо пожалкуєш!
Я не перечив їй, бо не знав, де мої перспективи кращі — в руках неврівноваженої дівчини чи в руках хижого натовпу підпилих мужиків, але з нею я, принаймні, мав можливість знайти відповіді хоч на якісь зі своїх запитань.
Дівчина підштовхнула мене — і ми помчали сусіднім провулком. На півдорозі вона різко рвонула убік і потягнула мене за собою. Пірнувши під мотузку з білизною, ми хутко перескочили через дротяну курячу загорожу й опинилися у дворі невеличкого будиночка.
— Сюди, — прошепотіла дівчина і, озирнувшись, щоби переконатися, що нас не помітили, проштовхнула мене у двері до тісної халупи, де смерділо паленим торфом.
Усередині нікого не було, окрім старого собаки, що спав на дивані. Він розплющив одне око і, не побачивши нічого цікавого, знову заснув. Кинувшись до вікна, що виходило на вулицю, ми поприлипали до стіни біля нього. І завмерли, прислухаючись. Утім, дівчина не забувала тримати руку на моєму передпліччі, а ніж — притиснутим до мого боку.
Минула хвилина. Здавалося, голоси чоловіків ущухли, але потім знову повернулися; важко було визначити, куди вони побігли. Я повільно обвів поглядом маленьку кімнату. Вона здавалася аж надміру сільською, навіть для Кернгольму. В кутку, злегка нахилившись, закляк стос плетених вручну кошиків. Перед величезною залізною плитою, яка опалювалася вугіллям, стояло вкрите рядниною крісло. На стіні напроти нас висів календар, і хоча з того місця, де ми стояли, його було погано видно, один лише погляд на нього викресав у мене химерну думку.
— А який нині рік?
— Стули пельку.
— Та ні, я серйозно.
Дівчина нічого не сказала, але якось дивно поглянула на мене.
— Не знаю, що ти насправді замислив, але піди й сам подивися, — відказала вона, підштовхнувши мене до календаря.
У верхній частині було надруковане чорно-біле фото якогось тропічного ландшафту, на фоні якого на березі океану стояли, усміхаючись, дебелі цицькаті дівчата в антикварних купальних костюмах. Угорі виднівся друкований напис: «Вересень 1940». Перше та друге числа місяця були закреслені хрестиками.
Мене охопило легке заціпеніння. Я пригадав усе те дивне, що бачив цього ранку: дивовижну й несподівану зміну погоди; начебто вже добре знайомий острів раптом заселили злі незнайомці; все довкола стало незвичним й новим, але водночас — старим, із минулих часів. І все це пояснювалося отим календарем, що висів на стіні.
Отже, сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року. Але як це могло статися?
І раптом до мене дійшов сенс декотрих останніх слів діда Портмана. «По той бік могили Старого». Саме цю фразу я ніяк не міг розтлумачити. Одного разу я навіть подумав: «А чи не мав він на увазі примар?» Оскільки всі його знайомі діти загинули, мені, мабуть, доведеться дістатися іншого боку могили, щоби їх знайти. Але це було аж надто романтично. Бо мій дідо був людиною конкретною, не схильною отак просто розкидатися метафорами чи поетичними гіперболами. Він дав мені абсолютно чіткі вказівки, пояснити які просто не мав часу. Я збагнув, що під Старим мій дідо мав на увазі отого, як його називали місцеві мешканці, болотного хлопця, чиєю могилою був курган. Сьогодні вранці я увійшов до того кургану — і вийшов у минулому: третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.
І все це я встиг обміркувати в той швидкоплинний момент, коли ноги мої підломилися, кімната перевернулася догори ногами і я провалився в пульсуючу оксамитову темряву.
Прийшовши до тями, я виявив, що лежу на підлозі з прив’язаними до кухонної плити руками. Дівчина нервово походжала туди-сюди і, як мені спершу здалося, пожвавлено розмовляла сама з собою. Я не розплющував очі, вдаючи непритомного, і натомість став уважно прислухатися.
— Напевне, він — витвір, — сказала вона. — Бо інакше чому б це він нишпорив у будинку, наче грабіжник?
— Не маю ані найменшого уявлення, — відповів хтось дівчині, — але, здається, він не є ані грабіжником, ані витвором.
Ага, то вона розмовляла не сама з собою, хоча з того місця, де я лежав, мені не видно того хлопця, з яким вона розмовляла.
— Кажеш, він навіть не усвідомив, що потрапив у петлю?
— А ти сам розсуди, — відповіла дівчина, махнувши рукою у мій бік. — Хіба ж можна собі уявити, щоби хтось із родичів Ейба був такий нетямущий?
— А хіба можна собі уявити, що він — витвір? — спитав хлопець.
Злегка повернувши голову, я крадькома обдивився кімнату, та так і не зміг побачити його.
— Я можу собі уявити витвір, що лишень вдає з себе звичайну людину, — відказала дівчина.