Пес, який тепер уже прокинувся, причимчикував до мене й облизав мені обличчя. Міцно стиснувши повіки, я спробував не зважати на нього, та це було нестерпно. Мені довелося нарешті сісти, аби не потонути у собачій слині.
— О, дивіться, хто оклигав! — вигукнула дівчина, саркастично зааплодувавши. — А ти здібний трюкач. Особливо мені сподобалося, як ти зіграв втрату свідомості. Гадаю, в той день, коли ти вирішив присвятити себе убивствам та канібалізму, театр втратив чудового актора.
Я розтулив був рота, щоби висловити протест проти такого наклепу, як раптом помітив, що до мене пливе чашка.
— Попий води, — сказав хлопець. — Я не можу допустити, щоби ти помер, перш ніж ми відведемо тебе назад, до директорки. Ну як — ти готовий?
Здавалося, його голос ішов з порожнечі, з повітря. Я простягнув руку до чашки, а коли кінчик мого пальця торкнувся невидимої руки, я мало не впустив її.
— Який він незграбний, — зауважив хлопець.
— Так ти — невидимий, — мовив я.
— Авжеж, невидимий. Мілард Нулінґс до ваших послуг.
— Навіщо ти сказав йому своє ім’я?! — скрикнула дівчина.
— А це Емма, — вів далі хлопець, наче нічого не було. — Вона трохи полохлива, втім, гадаю, ти вже й сам встиг це помітити.
Емма злобно вирячилася на нього, точніше, на те місце, де, як мені здавалося, він стояв, але не сказала нічого. Чашка в моїй руці затремтіла. Я спробував ще раз усе пояснити, але мене перервали розлючені голоси, що почулися за вікном.
— Тихо! — просичала Емма. Я почув, як Мілард підійшов до вікна, і побачив, як завіски злегка розсунулися.
— Що там таке? — спитала Емма.
— Вони обшукують будинки, — відповів Мілард. — Нам не можна тут довго залишатися.
— Але ж ми не можемо просто так взяти і піти туди!
— А мені здається, що можемо, — відказав хлопець. — Втім, для певності мені треба зазирнути до моєї книги.
Завіски знову стулилися, і я побачив, як зі столу злетів записник у шкіряний оправі та розкрився, завмерши у повітрі. Щось бурмочучи, Мілард погортав сторінки. А через хвилину різко згорнув книжку.
— Як я й передбачав! — сказав він. — Нам лишень слід почекати трохи більше хвилини, а потім ми зможемо вийти хоч у парадні двері.
— Ти що, здурів? — злякалася Емма. — Та ці пітекантропи враз накинуться на нас зі своїми кийками!
— Не накинуться, якщо ми станемо для них менш цікавими, аніж те, що трапиться, — відказав Мілард.
Мене відв’язали від плити і підвели до дверей, де ми всі разом злегка попригиналися і напружено чекали. Раптом згори долинув звук іще гучніший, аніж вигуки сердитих чоловіків. То був звук двигунів. І судячи з його характеру — звук десятків двигунів.
— Ой, Міларде, ти просто геній! — скрикнула Емма.
Хлопець гордовито пирснув.
— А ти казала, що мої дослідження — то марнування часу.
Емма взялася за дверну ручку й обернулася до мене.
— Візьми мене за руку. Не біжи. Поводься так, наче тобі байдуже.
Ножа вона прибрала, але запевнила мене, що коли я спробую втекти, то знову його побачу — перед смертю.
— А звідки мені знати, що ти мене не вб’єш, навіть якщо я не тікатиму?
Дівчина на мить замислилася.
— Нізвідки, — відказала вона і поштовхом розчинила двері.
На вулиці було повно людей. То були не лише чоловіки з бару, яких я відразу ж помітив наприкінці кварталу, а й похмурі крамарі, жінки та візники. Всі вони покидали свої справи і завмерли посеред дороги, закинувши голови і вдивляючись в небо. А там, на невеликій висоті з ревінням ішла ескадрилья німецьких винищувачів, зберігаючи чіткий груповий порядок. Я вже бачив схожі фотографії літаків у музеї Мартіна в експозиції під назвою «Кернгольм в облозі». І тут мені на думку спало отаке: «Як же дивно мусили почуватися люди, коли в отакий, нічим іншим не примітний день їм раптово доводилося опинятися під тінню ворожих знарядь убивства, здатних щомиті пролити на них смертельний бомбовий дощ».
Намагаючись поводитися невимушено, хоча Емма тримала мене за руку мертвою хваткою, ми перетнули вулицю. Ми майже дійшли до протилежного боку провулка, коли нас таки помітили. Почулися крики, ми обернулися — і побачили чоловіків, що рвонули за нами навздогін.
Ми кинулися бігти. Провулок був вузький, і вздовж нього тягнулися стайні. Ми вже встигли здолати половину відстані, коли Мілард сказав.
— Я відстану і зроблю так, що вони перечепляться й попадають. Зустрінемося за баром рівно о п’ятій годині й половині хвилини!