Його кроки стихли позаду нас, а коли ми добігли до кінця провулку, Емма зупинила мене. Ми озирнулися й побачили, як відрізок мотузки розмотався і поплив над гравієм на висоті щиколотки. Коли натовп наблизився до неї, вона туго напнулася — і переслідувачі, перечепившись через мотузку, полетіли всією купою в багнюку, безладно вимахуючи руками й ногами. Емма переможно скрикнула, і я був майже впевнений, що мені почулося, як розсміявся Мілард.
Ми побігли далі. Я не знав, чому Емма погодилася зустрітися з Мілардом у «Попівській норі», бо той заклад розташовувався в напрямку гавані, а не будинку. Та оскільки я також не міг пояснити, звідки Мілард дізнався про появу над островом літаків, я вирішив не завдавати собі клопоту непотрібними питаннями. Але ще більше спантеличило мене те, що Емма, замість непомітно пробратися зі мною поза бар, розбила всяку надію на те, що ми проскочимо непоміченими: вона заштовхала мене до бару у парадні двері.
Всередині не було нікого, окрім бармена.
— Бармене! — гукнула Емма. — Ви вже відчинилися? Бо у мене так у горлі деренчить, що аж випити хочеться!
Бармен розсміявся.
— Я не дозволяю собі подавати спиртне малолітнім дівчатам.
— Та яка різниця! — вигукнула Емма, ляснувши рукою по стійці. — Налий мені ковточок твого найміцнішого віскі. Але тільки не оті розведені сцяки, які ти подаєш зазвичай!
Мені здалося, що вона брала бармена на понт, щоби потягнути час і дати можливість Міларду ще раз викинути отой трюк із мотузкою.
Бармен перехилився через стійку і спитав у Емми, хтиво вишкіряючись:
— То тобі, крихітко, потрібне щось міцне? Міцне у склянці чи міцне у штанях? Тільки мамці своїй не розповідай, а то за мною наввипередки ганятимуться і священик, і констебль.
Він витягнув пляшку якоїсь темної, лиховісної на вигляд рідини і налив Еммі повний шкалик.
— А що там твій приятель? Мабуть, уже набрався, як чіп?
Я удав, що з цікавістю оглядаю камін.
— Ти диви, який сором’язливий, — торочив своє бармен. — А звідки він?
— Каже, що з майбутнього, — невимушено відповіла Емма. — А я кажу йому, що він ненормальний на всю голову.
Бармен підозріло примружився.
— Звідки-звідки?
І в ту мить він, напевне, упізнав мене, бо з войовничим вигуком гепнув пляшку віскі на стійку і хутко рушив до мене.
Я вже зібрався чкурнути, та не встиг бармен наблизитися до мене, як Емма перевернула шкалик з віскі дном догори і розлила брунатну рідину по всій стійці. А потім зробила дещо дивовижне: випростала руку долонею униз над мокрою від віскі стійкою — і за мить та спалахнула вогняними язиками з фут заввишки.
Бармен завив з переляку і заходився лупцювати омахи полум’я рушником.
— Сюди, заручнику! — наказала мені Емма і, схопивши за руку, потягнула до каміна.
— А тепер допоможи мені! Підваж ляду і підніми її!
Ставши навколішки, вона просунула пальці в шпарину в підлозі. Я встромив свої пальці поруч з пальцями Емми, і спільними зусиллями ми підняли невелику секцію підлоги, під якою виявився отвір завширшки з мої плечі: то була попівська нора. Поки бармен, кашляючи від диму, намагався загасити полум’я, ми пірнули в ту нору — і зникли.
Попівська нора виявилася шурфом приблизно чотири фути заввишки, який вів до лазу. Там було темно, як у гузні, але не встиг я і оком змигнути, як лаз освітився м’яким помаранчевим світлом. То Емма зробила зі своєї руки смолоскип — маленьку кульку світла, яка, здавалося, висіла над долонею. Забувши про все на світі, я витріщився на те чудо з роззявленим ротом.
— Ворушися! — гаркнула Емма і підштовхнула мене вперед. — Там, попереду, двері.
І я почимчикував уперед — аж поки лаз не вперся в глуху стіну. Емма проштовхнулася повз мене, сіла на долівку і гепнула по стіні обома ногами. Стіна відвалилася, і ми опинилися надворі.
— Нарешті, — почувся голос Міларда, коли ми вибиралися з лазу в провулок. — Не могла обійтися без отого спектаклю, що ти влаштувала у барі, еге ж?
— Не розумію, про що ти говориш, — невимушено відказала Емма, хоча я побачив, що вона була явно задоволена собою.
Мілард підвів нас до кінного фургона, який начебто подали спеціально для нас. Ми заповзли до нього ззаду і сховалися під брезентом. Буквально за мить підійшов якийсь чоловік, всівся на коня, змахнув віжками, і ми, підстрибуючи на вибоїнах, рушили вперед.
Якийсь час ми їхали мовчки. За зміною довколишніх звуків я здогадався, що ми прямували за місто.
Набравшись хоробрості, я поцікавився:
— А звідки ти взнав про фургон? Про літаки? Ти що — типу екстрасенс, чи хто?
— Навряд чи, — пирснула Емма.