Підійшовши до хлопців, вона підняла руки вгору, і вони накинули їй на талію петлю з мотузка. Потім дівчинка обережно вислизнула зі своїх черевиків — і враз злетіла догори, немов повітряна кулька. Це видовище приголомшувало. Вона піднімалася, аж поки мотузка на її талії натягнулася — і дівчинка повисла на висоті десяти футів, стримувана двома хлопчаками.
Вона їм щось сказала, хлопці кивнули і попустили мотузок. Дівчинка повільно піднімалася вздовж одного боку кентавра, а опинившись на одній висоті з його грудьми, просунула руки крізь гілки, щоби взяти м’яч, але той міцно застряг у заростях кущової фігури. Вона поглянула вниз і похитала головою, хлопці, змотуючи мотузок, опустили її на землю, де вона знову вступила у свої надважкі черевики і відв’язала мотузок від талії.
— Насолоджуєшся виставою? — спитав Мілард. Я мовчки кивнув. — Є набагато легші способи витягнути м’яч, — сказав він. — Але вони знають, що в них є глядач. І тому грають на публіку.
А тим часом до кентавра підійшла ще одна дівчина. Їй було років сімнадцять, і замість звичайного волосся на голові вона мала щось типу гнізда, яке відростало вниз безладними кучерями. Вона нагнулася, вхопила кущову фігуру за довгий вкритий густим листям хвіст, накрутила його собі на руку, а потім заплющила очі, наче зосереджувалась. За мить я побачив, як рука кентавра поворухнулася. Вдивляючись крізь скло, я прикипів поглядом до зеленого куща, подумавши, що, напевне, рука від вітру ворухнулася, але раптом пальці кентавра повільно стиснулися і розтиснулися, наче до них поверталося життя. Я отетеріло спостерігав, як велетенська рука кентавра зігнулася в лікті, потягнулася до м’яча, витягнула його і кинула униз дітям, а ті радісно застрибали. Гра почалася знову, а кудлата дівчина відпустила кентаврів хвіст, і той закляк, наче нічого й не було.
Дихання Міларда затуманило шибку біля мене.
— Не хочеться бути нечемним, — сказав я, — але хто ви — всі ці люди?
— Ми дивні, — відповів Мілард, злегка здивувавшись. — А ти хіба ні?
— Не знаю. Навряд чи.
— Який сором!
— Ти навіщо його відпустив? — почувся позаду нас суворий голос. Обернувшись, я побачив на порозі Емму. — Добре, я сама. — Вона схопила мотузок, яким були зв’язані мої руки. — Ходімо. Директорка готова з тобою побачитися.
Ми знову перетнули будинок, і знов у прочинені двері та з-поза диванів на нас крадькома поглядали очиці, а потім увійшли до залитої сонцем вітальні, де у кріслі з високою спинкою, яке стояло на вишуканому персидському килимі, сиділа поважного вигляду дама в мереживних рукавичках. З голови до п’ят вона була вдягнена в чорне, волосся на її голові було заколоте бездоганно круглим вузлом, а високий застібнутий комірець туго стискав її горло — вона була так само витончено охайна, як і будинок. То була пані Сапсан.
Емма вивела мене на килим, прокашлялася, привертаючи увагу, і розмірений ритм в’язальних шпиць пані Сапсан враз урвався.
— Доброго дня, — сказала дама, підводячи погляд. — Ви, напевне, Джейкоб.
Емма ошелешено витріщилася на неї.
— Звідки ви знаєте його ім…
— Мене звуть директорка Сапсан, — сказала дама, порухом пальця перериваючи Емму. — Хоча, якщо волієте, і оскільки ви ще не перебуваєте під моєю опікою, можете називати мене просто пані Сапсан. Рада, що нарешті ми познайомилися.
Пані Сапсан подала мені руку в чорній рукавичці, а коли я не зміг взяти її, щоби поцілувати, вона помітила мотузку, якою були зв’язані мої руки.
— Панно Блюм! — скрикнула вона. — що це таке?! Хіба можна так обходитися з гостем? Негайно звільніть його!
— Але ж директорко! Він шпигун, брехун та ще бозна-хто! — І, кинувши у мій бік підозрілий погляд, Емма щось прошепотіла директорці на вухо.
— Та ну, панно Блюм, — сказала директорка, дзвінко розсміявшись. — Яка дурниця! Якби той хлопець був витвором, то ви давно варилися б у його каструлі для супу. Звісно, він не хто інший, як онук Абрахама Портмана. Ви лишень погляньте на нього!
Я відчув полегшення: може, мені взагалі не доведеться виправдовуватися і пускатися в тривалі пояснення. Бо ця жінка явно на мене чекала!